Балтазар прибуває в понеділок

чи панно, тепер, коли ми вже розмовляємо, дозвольте мені супроводити вас додому, щоб якийсь хуліган не причепився до вас». Вона поглянула на мене, засміялася й сказала: «Добре, пане, проведіть мене, якщо це вам до вподоби». І я провів її до «Атене». Там вона попрощалася зі мною й зайшла всередину. Сказала, що приїхала з периферії. Я, дурень, повірив. Бо був зачарований її голосом. Лише прийшовши додому, я зрозумів, що вона мене обдурила. Щоб у серпні вона, провінціалка, дістала номер в 'Атене Палас»? Дурниці!.. Вона, мабуть, після того, як я пішов собі, вийшла через пивний бар. Що й казати, обдурила!

Це і вся історія. Спочатку я не хотів іти в міліцію, щоб ви не насміхалися з мене. Та потім я подумав: «Е, Мергеріте, ніколи не знати, що витанцюється. Можливо, нічого підозрілого в цій історії і немає. Але, одначе, якщо тут щось не так, то хіба не твій обов'язок повідомити, куди слід?» Так я подумав. І тому прийшов розповісти вам, що і як трапилося. Коли б я не був трохи детективом, мабуть би, й не прийшов, тобто, може, і не запідозрив би. Але ви більш компетентні встановити, біле, а що чорне.

Мергеріт С. Мергеріт

Прочитавши заяву, Дуку підкреслив у ній деякі речення й поклав її у портфель. А про себе прошепотів: «Знову жінка з чарівним голосом».

IX. ЗНИКНЕННЯ ІНЖЕНЕРА ТОМИ БАКАЛУ

Богдан випив третю пляшку пепсі-кола, але хотів пити. ще. Він був стурбований, що Дуку запізнюється, й нервував, що Пічоруш примушує чекати на себе.

Нарешті останній зайшов до кабінету.

— Наказуйте, товаришу капітан!

— Де ти ходиш, Пічоруше?

— Товаришу капітан, як ви мені й наказали, я приніс рапорти хлопців за останній тиждень.

— Чи ти їх не читав?

— Читав, товаришу капітан.

— І що ж?

— Що? Нічого нового! Балтазар сидить собі смирно за своєю партою.

— Пічоруше, знаєш, що я думаю? Рапорти висмоктані з пальця.

— Товаришу капітан! — Докір у його голосі був досить відчутним.

— Слухай, Пічоруше, ти думаєш, що той Балтазар приїхав до Румунії, щоб смирно сидіти за своєю партою, як ти твердиш?

— Товаришу капітан, я не знаю про його наміри, та досі він сидить смирно. Хлопці, що за ним стежать, один одного кращий.

— Коли б він рухався, дідько проклятий! А може, він і рухається, а наші хлопці не помічають того.

— Товаришу капітан, навіть коли б той Балтазар був справжній чорт рогатий, то й тоді не зміг би водити за ніс наших хлопців.

Богдан зітхнув.

— Маєш рацію. Хлопці чудові.

До дверей підійшов Дуку, стомлений і спітнілий.

— Що нового, Пічоруше?

— Нічого, товаришу майор. Я приніс товаришеві капітанові рапорти хлопців, що стежать за Балтазаром.

— Добре! Можете йти.

Коли Пічоруш пішов, Дуку спитав Богдана:

— Навіщо тобі потрібні рапорти? Ти ж їх уже раз читав.

— Мені здається, що вони висмоктані з пальця.

— Ні.

— Тоді чого ж у біса цей Балтазар нікуди не їздить?

Дуку сів на диван, чоло його було спітніле, але він не витирав його, ніби в нього вже не було сили витягти хустинку з кишені. Сидів на дивані й відсутнім поглядом дивився на замкнутий і запечатаний сейф. Печатка із пластиліну здавалася гангренозною раною. Дуку здавався дуже пригнічений. Богдан ще ніколи не бачив його в такому стані.

— Що трапилося, старий?

Дуку глянув на нього, ніби лише тепер помітив його присутність.

— Не можу зрозуміти, чи має Балтазар щось спільне з усією цією історією?

— Якою історією? На мою думку, їх кілька.

— Так?

— Так! Про Балтазара — одна, про Матея Корбяну — друга, про Тома Бакалу — третя, і, здається, мають бути ще й інші.

— А це нормально, що їх так багато?

— Звичайно, ні.

— Тоді це значить, що фактично існує лише одна, але ми не можемо її зрозуміти.

— Логічно так. Та тому, що ми не можемо її зрозуміти, я б намагався розібратися в кожній з них, ніби вони цілком самостійні.

Дуку встав, підійшов до рукомийника й підставив голову під кран.

— Тепер голова вже не болить, — сказав зачісуючись. — Цей метод дає кращий ефект, ніж будь-які ліки. Зроби й ти так само, бо мені здається, що й ти зовсім виснажений.

— Я розбитий від утоми, голодний і такий брудний, наче півдня качався в болоті.

— Іди додому.

— А ти?

— Я… Я почекаю на Доробанцу.

— Куди ти його послав?

— Послав привести інженера Бакалу.

— Добре, що ти вирішив поговорити з ним. У мене той тип…

— Не викликає довір’я. Знаю.

— Зовсім.

— У мене також. Я питаю сам себе, чи не він та нитка, за яку треба шарпнути?

— Так гадаєш? А я сумніваюсь. Про що хочеш із тім говорити?

— Хочу поговорити з ним про технічні питання. Більш за все мене збивають з пантелику мікропередавачі.

— Ох! Ті мікропередавачі!

— Слідкуй уважно за моєю думкою, хлопчику! Може, ми зможемо з’ясувати що-небудь, хоча б теоретично. Або знайдемо робочу гіпотезу, яку не могли б знищити заперечення, що впадають у око. Знаєш, як буває в подібних випадках? Будуєш гіпотези, вони здаються солідними і раптом бачиш, що вони не витримують заперечень сторонньої людини. Давай усе пригадаємо з самого початку. Що ж нам відомо? Що тиждень тому, коли ми пішли констатувати смерть Парасківа Пенделяну, виявили в його квартирі мікропередавач. А коли ми розмовляли з його сусідкою, Матильдою Григоріу — хорошою подругою Парасківа, — і там виявили…

— У тебе була тоді диявольська інтуїція, старий! Виявили такий же передавач і в такому ж місці. Який висновок можна звідси зробити? Тільки один — обидва мікропередавачі ставила та сама особа. Хай хтось інший, якийсь Ікс, зацікавлений був дізнатися, про віщо розмовляють у тих двох квартирах, і сам або через когось іншого ставить у них мікропередавачі. Добре. Подивимося тепер, що ми ще знаємо про ці мікропередавачі? Що інженер Бакалу, зачарований чарівним голосом тієї жінки, погодився слухати, що вони передадуть. Слухати, але що? Що говоритимуть у квартирі Парасківа Пенделяну? Чи в квартирі Матильди