— Це підозра, товаришу майор, чи певність?
— Ні, ще не певність. Але, якщо хочете знати, майже певність.
— В такому разі, відділ кадрів став би вам у пригоді більше, між я. Мені її рекомендували як перевірену особу, якій можна повністю довіряти. Інакше не могло й бути. Адже все, що надходить сюди і виходить звідси, е таємне і суворо таємне.
— Товаришу інженер, дуже важливо, чи не помітили ви останніми днями в неї якоїсь зміни? Чи не була вона замислена, байдужа, стурбована?
— Ні, товаришу майор, не помітив.
— Остання робота, яку вона друкувала, була таємна чи суворо таємна?
— Суворо таємна.
— І коли це було?
— Вчора. Учора, близько полудня. Бо її не було на роботі цілий ранок, хоч я й попередив її напередодні, що маю для неї термінову роботу.
— А чим мотивувала вона спізнення?
— Нічим.
— І ви не спитали в неї?
— Я вважав, що для спізнення в неї була важлива причина, бо взагалі вона дуже працьовита.
— Як би це було добре, коли б ви знали цю надзвичайно важливу причину. Жаль, що ви нічого в неї не спитали.
— Якщо ви запідозрюєте її в чомусь, то невже гадаєте, що вона сказала б правду?
Зауваження інженера не було позбавлене логіки.
— Ви маєте рацію. Перейдімо до іншого. Коли вона вчора запізнилася на роботу, чи ви не помітили в ній якоїсь зміни?
— Тепер, коли ви мене про це запитуєте, я ніби пригадую, що вона була трохи іншою, ніж звичайно.
— В якому розумінні іншою?
— Ніби трохи розгублена…
— Розгублена? — здивувався Дуку. — Ви так гадаєте?
— Вона таке справила на мене враження.
— Розгублена!.. Розгублена!.. А що вона друкувала? Чи це не мало відношення до нового типу танка?
Інженер дуже здивувався, що Дуку знав про винахід.
— Так!
Кілька хвилин вони обидва мовчали.
— Товаришу інженер, — знову почав Дуку, — ви працювали разом з полковником Космеску над новим типом танків, правда ж?
— Так, працював. Ви добре поінформовані.
— Яка ваша частка?
— Важлива, але не найголовніша.
— Ви працювали з винахідником від самого початку?
— Майже.
— В такому разі, чи не можете ви мені сказати, яких заходів було вжито для збереження таємниці?
— Гадаю, абсолютно всіх заходів, товарищу майор.
— І, на вашу думку, таємниця добре зберігалася?
— Так, гадаю, що так.
— Знаєте, в нас є деякі причини гадати, що ні. І ще з самого початку.
— Ви гадаєте, це сталося завдяки моїй секретарці? — нарешті захвилювався інженер.
— Я вам сказав: гадаю, ще з самого початку.
— Тоді ні в якому разі не завдяки моїй секретарці. Нора довідалася про танки лише з матеріалів, які вона друкувала на машинці в день її самогубства, тобто вчора.
— Ясна.
— Якщо ви допускаєте, що’ я не зміг вберегти таємницю, то я вам категорично заявляю, товаришу майор, що ви помиляєтесь.
Тон його був холодний і погляд, яким він не дивився на майора, висловлював одну зневагу.
— Я такого й не думав. Ви, мабуть, добре знали полковника Космеску, правда ж?
— Досить добре. Настільки, наскільки можна було знати такого оригінала, як він.
— Оригінала?
— Може, навіть краще сказати, відлюдька.
— Але, знаючи його так добре, чи не можете ви допускати, щоб могло щось просочитися з його вини?
— Не знаю!.. Не гадаю!.. Він мешкав самотньо, як пустельник. Не мав сім’ї, не мав друзів, його відвідував тільки нерідний брат, та й то досить рідко.
— Ви знали його брата? Яке враження він справив на вас?
— Тиша вдача. Зовсім інша вдача. Симпатичний, розумний. Якщо хочете дізнатися про нього більше, зверніться до відділу кадрів. Незадовго до смерті полковник Космеску казав мені, що його брат подав заяву, щоб його прийняли на посаду перекладача з англійської, німецької, іспанської та японської мов.
— І той брат теж мав прізвище Космеску?
— Ні, він зветься Парасків Пенделяну.
— Парасків Пенделяну! — Незважаючи на самовладання, слова Дуку пролунали трохи голосніше, але інженер Стратилат цього не помітив.
Парасків Пенделяну, нерідний брат винахідника найудосконаленішого танка в світі… Парасків Пенделяну, у квартирі якого знайдено мікропередавача… Парасків Пенделяну, який подав заяву, щоб його взяли перекладачем до інституту, де розроблялися всі плани відносно державної оборони… Парасків Пенделяну, який повісився через страх загубити своє «я»…
— Товаришу майор, це абсолютно точно, що Нора покінчила самогубством?
Голос інженера звучав холодно й офіційно.
— А ви гадаєте, що її смерть могла настати з іншої причини, товаришу інженер?
— З іншої причини? Як вам пояснити? На мою думку, акт самогубства вимагає великої хоробрості. А я, щиро кажучи, не гадаю, що Нора була здатна на таке. Це єдина причина.
— Товаришу інженер, Нора Солкану все ж покінчила самогубством.
— Тоді я, мабуть, помилявся.
Дуку встав.
— Дякую за інформацію, товаришу інженер.
— Товаришу майор, мені прикро, що я не зміг бути вам більш корисним.
— Ви були значно більш корисні, ніж можете уявити. Останнє моє запитання: чи не їздила ваша секретарка за кордон?
— Минулого року була в Туреччині з екскурсією, влаштованою Інтуристом.
— Дякую! На добраніч!..
Матей Корбяну зайшов до кабінету Дуку Менеїле з несміливістю, яка дуже контрастувала з його високим зростом та статурою спортсмена. Він був смаглявий, ніби щойно прибув з моря, хоч на море не їздив уже кілька років, з того часу як лікарі заборонили йому перебувати на відкритому сонці. Тоді саме він повинен був покинути також гру в теніс, хоч був одним з найкращих тенісистів Румунії.
— Сідайте, товаришу Корбяну, — запросив його Дуку, вказавши йому на один із двох диванів перед своїм письмовим столом.
Відколи він тут з’явився і аж поки вмостився на дивані, Дуку розглядав його з великою цікавістю. Він знав про те, що Матей Корбяну буквально зачаровував жінок. Теніс не назвеш масовим спортом, навіть міжнародні змагання ледве збирають кількасот глядачів. А коли грав у теніс Корбяну, маленькі трибуни були
