— Довіру! — вигукнув Бакалу. — Не розумію, як вам спало на думку таке питання. Я просто був
— Зрозуміло. Але тепер, коли я висловив це, якої ви думки? Ви колись займались класифікацією людей залежно від їхнього голосу. То чи гадаєте ви, що жінка з чарівним голосом заслуговувала на вашу безумовну довіру?
Бакалу дивився на нього довго-довго і якось збентежено.
— Ви поставили питання, на яке я не можу дати відповіді.
— Чому?
— З тої простої причини, що її голос не входив у жодну з груп моєї класифікації.
— Дякую. Прошу вас, продовжуйте.
— Я не лише формально був готовий допомогти їй, ризикуючи чим завгодно, а це було й моїм інтимним переконанням. «Добре, я вам вірю, — сказала вона, трохи подумавши. — Знайте, скоро я вам дам можливість додержати свого слова. Скоро, може, навіть дуже скоро». Потім ми ще трохи поговорили й вона поклала трубку.
— І вона надала вам таку можливість? — спитав Богдан, якого охопили суперечливі почуття. То він схильний був думати, що Бакалу щирий, то він ладен був заприсягтися, що той вигадує, зрозумівши, що його приперли до стіни.
— Навіть дуже скоро, пане. Одного вечора, а саме позавчора, мені подзвонили.
— Я вас переб’ю. Коли ви пропонували їй вашу допомогу, ви не просили її зустрітися?
— Може, ви мені не повірите, але я не просив. Я так був зачарований її голосом, що мені було досить її чути. А крім того, я ще трохи й боявся.
— Боялися?
— Так, боявся. Боявся, щоб вона не розчарувала мене, як жінка, яка мала такий чарівний голос. Це вам зрозуміло?
— Зрозуміло, продовжуйте, будь ласка.
Отже, вона мені подзвонила одного вечора. Позавчора. З перших же слів її чарівний голос схвилював мене. «Ви ще не забули про обіцянку, яку мені дали?» — спитала вона. «Звичайно, не забув». Тоді вона… чекайте, чи зможу я передати її слова? Гм… Здається, вона мені сказала: «Може, вам здасться дивним те, що я вам скажу, і особливо те, про що я вас попрошу. Але обіцяю вам, що пізніш я відкрию вам усе, чого тепер я не можу зробити. І тоді вам усе здасться цілком нормальним. Основне, щоб ви дочекалися того часу, не питаючи нічого зараз. То чи зможете, пане Бакалу?» Я обіцяв їй, хоч признаюся, з деяким занепокоєнням.
— Чому?
— Було якесь передчуття. Передчуття небезпеки.
— Справді, було таке передчуття?
— Так, якщо врахувати той факт, що сьогодні я ось тут, перед вами. — Він зітхнув і замовк.
— Продовжуйте, будь ласка!
— Ось що сказала вона далі; «Пане Бакалу, мені загрожує велика небезпека, хоч поки що не скажу, яка саме. Найбільш через півгодини ви одержите пакунок, у якому буде маленький апарат. Я вас благаю використати його так, як я вам скажу по телефону після того, як мені скажуть, що він уже у ваших руках. Я вас ще раз питаю: чи згодні мені допомогти?» Я знову запевнив її, що згодний. Рівно через півгодини я почув дзвінок біля дверей. Мені принесли пакунок.
— Хто приніс?
— Хлопець, який не взяв навіть чайових.
— Ви могли б його мені описати?
— Зовсім ні. Повірте, я його майже не бачив, так мені було цікаво дізнатися якомога швидше про те, що в пакунку. І що ж я там знайшов? Малесенький приймач. Ви уявляєте моє здивування. Та це продовжувалось лише одну мить, бо одразу він мене, як спеціаліста, зацікавив, і я почав його розбирати. Ця справа мене так захопила, що я зовсім забув, що мені щохвилини можуть подзвонити.
— Якої держави був апарат?
— На ньому не було ніякої марки. В усякому разі, його зроблено не в нас.
— Яким вам здався той апарат як спеціалісту?
— Хороший, навіть дуже хорошим. Я склав його знову. Коли скінчив, задзвонив телефон. Це була вона. Її перші слова були: «Гадаю, ви знаєте, яке призначення апарата, одержаного вами?» — «Звичайно», — відповів я їй. «І вам, певне, цікаво знати, з якою метою я вам його надіслала?» — «А вам на моєму місці хіба не було б цікаво?» — відповів я. «Було б, так», — визнала вона. «Так от, настав час, щоб ви дотримали вашої обіцянки, тобто врятували мене від небезпеки, в якій я перебуваю. Небезпеки, я сказала б, смертельної. Апарат настроєно на певну хвилю. Глядіть, не міняйте її. А тепер, — продовжувала вона, — буде найдивніше: ви підете на бульвар Ронделулуй, станете через дорогу навпроти будинку номер шість, завтра, у вівторок, а потім ще в четвер і в суботу по обіді між п’ятою й дев’ятою годиною вечора. Думаю, у вас добра пам’ять. Так?» — «Так», — підтвердив я, бо в мене дійсно прекрасна пам’ять. «У якомусь будинку по цій вулиці відбуватимуться якісь розмови. Мене цікавить зміст тих розмов, але не взагалі. Мені цікаво, — і ви повинні бути дуже уважні,— дізнатися якомога детальніше про все, що говоритимуть там про якогось Балтазара. Дивіться ж, не забудьте — Балтазар!».
Богдан залишився спокійним, зовні спокійним. Жодний м’яз на його лиці не здригнувся і він не кліпнув.
— Признаюся, пане, — продовжував Бакалу, — я розчарувався. У мене виникла підозра, що жінка з чарівним голосом хотіла скористатися мною, щоб дізнатися щось про якогось Балтазара, мабуть, її коханця. Я вже подумав, чи не взяти назад свого слова. Зрештою у мене було багато цікавіших справ, ніж витрачати по чотири години аж цілих три дні, щоб дізнатися якісь дурниці відносно того Балтазара, її коханця чи, може, чоловіка. Одначе, коли вона мене спитала, чи згодний я зробити їй ту «величезну» послугу, я відповів: «Так». Навіть більше того, я її спитав, коли і яким чином я зможу передати їй те, про що я дізнаюся. Вона відповіла, що пізніше вона мені подзвонить по телефону, тоді й домовимося.
— Коли не відбувалося? — спитав Богдан.
— У понеділок. Наступного дня, у вівторок, я став на бульварі Ронделулуй навпроти будинку номер шість точно у вказаний мені час.
— Ви мені не сказали, чия була ідея замаскуватися вам під жебрака?
— Ідея була моя, пане.
— Яка була тому причина?
— Зараз поясню, тим більше, ідо я повинен був це зробити ще раніше. Я подумав, коли я стоятиму по чотири години в день на тому самому місці аж три дні, то це може здатися комусь підозрілим. І мені спало на думку перебратися за жебрака, бо тоді на мене ніхто не звернув би ніякої уваги.
— Добре! Отже, у вівторок біля п’ятої ви стали на своє місце і повинні.були залишитися там до дев’ятої години. Одначе замість того, щоб жебрати протягом чотирьох годин, ви втекли вже через дві години. Чому?
— Чому? Тому, що мені наказали піти, зникнути.
— І цей наказ ви одержали через апарат, яким підслуховували?
— Так, пане. Стою, прислухаюсь і раптом чую її голос: «Пане Бакалу, негайно ідіть додому. Негайно: вам загрожує небезпека. Будьте дуже обережним. Переконайтесь, що за вами не слідкують. Якщо виникла якась підозра, то в жодному разі не йдіть додому. Спочатку спробуйте тоді позбутися переслідувача і, звичайно, апарата».
— І ви позбулися його?
— Позбувся.
— Яким чином?
— Викинув його в громадський туалет, хоч мене зовсім ніхто не переслідував. Та, мабуть, мені тільки здавалося, бо інакше я сьогодні не знаходився б тут. Між іншим, мені зовсім не зрозуміло, в чому я винен?
