— Але ви теж оригінал, якщо могли погодитись на таке.
— Вся ця історія мене неабияк розважила.
— Справді?
— Запевняю, що саме так.
— Вас розважало одягти якесь лахміття, стати з простягнутою рукою і щоразу, коли хтось проходив, скиглити: «Пожертвуйте, будь ласка…»
— Ні, це не дуже забавно.
— І щоб справити враження, ви дістали апарат, яким користуються глухі…
— Ви й це помітили?
— На жаль, для вас це не був апарат, яким користуються глухі.
— Не розумію, чому ви сказали «на жаль».
— Слухайте, пане Бакалу! А що, коли б ви розкрили карти?
— Не розумію вашого питання.
— Тоді, може, ви зрозумієте інше питання: з якою метою ви були позавчора близько шостої години навпроти будинку номер шостий на бульварі Ронделулуй, маючи з собою приймача?
Вперше Бакалу не поспішав відповідати. Подивився на Богдана майже з захватом.
— Чудово, але як ви дізналися?
— Про що?
— Про все! Що насправді я не жебрак, що стояв там не випадково. І що мав з собою приймача. Та я хотів би вам сказати, що жаль часу, який ви змарнували, щоб дізнатися про все те, бо то нічого не варте.
— Це вже дозвольте мені судити про це, коли дізнаюся про причину, яка примусила вас так поступити.
— Причину? Дійсно хочете дізнатися про причину?
— Так! Хочу дізнатися.
— О пане, мені наперед прикро.
— Чому?
— Тому, що я майже певен, що коли ви дізнаєтесь про неї, то будете незадоволені.
— Можливо. Однак…
— Хочете дізнатися?
— Хочу.
— Тут ціла історія… Тобто все здаватиметься казкою. Одного дня мені подзвонили. Фактично дзвінок був адресований не до мене. Якась невідома шукала якогось Нелу.
— Ви сказали Нелу? — спитав Богдан, щоб бути певним, бо згадав, що Нелу називався й той, якого, за словами Пенделяну, шукала телефоном та, що видавала себе за Ірину Сіміонеску.
— Так, Нелу. Чого ви про це питаєте?
— Просто так… Погано розчув. Продовжуйте…
— Коли я відповів, що я не Нелу, воїна дуже вибачалась, що турбує мене. Це трапилось пізно вночі. Повинен вам признатися, інакше ви багато чого не зрозумієте, що вперше за своє життя я відчув потребу поговорити з тою незнайомою. Я чув, що дехто користується телефоном, щоб влаштовувати побачення з жінками певного гатунку. Повірте, навіть тоді, коли я хотів продовжувати оту телефонну розмову, я не думав про побачення. Простісінько я намагався продовжити бесіду з невідомою, бо її голос мене схвилював. За свого життя я не чув такого голосу.
— Якого голосу?
— Не можу його описати. Голос… Голос… Ніяк не знаходжу слова.
— Може… чарівний голос?
— Вірно, — зрадів Бакалу, — саме так. Як це ви догадалися? Невже ви її теж знаєте?
— Ні!
— Тоді у вас виключна Інтуїція, пане. Ви-ключ-на.
— Перебільшуєте. Просто випадково вгадав. Продовжуйте, будь ласка.
— Я хотів, щоб вона не клала трубку, щоб послухати її голос. Я був, пане, просто зачарований її чарівним голосом. Повинен вам признатися, голоси людей мають для мене особливу принаду. Один час я займався складанням психологічних карток на людей згідно їхніх голосів. У мене було вже складено до двох тисяч карток. На основі цих карток я прийшов до висновку, що голоси, хоч і дуже різноманітні, можна поділити на чотирнадцять груп. Кожна група складає те, що в психології розуміється під поняттям темпераменту. Та мені здається, що я ухилився від предмету нашої розмови.
— До деякої міри ухилилися, пане Бакалу, — погодився Богдан.
— У зв’язку з цим питанням хочу лише сказати, що надалі я відмовився від складання карток та їхньої класифікації. Це здалося мені нецікавим, хоч я й далі захоплювався голосами. До речі, мені б хотілося керувати інститутом фонології. В тому інституті найчутливішими і найдосконалішими апаратами можна було б реєструвати і аналізувати людські голоси. А на основі цього аналізу можна було б вибирати і професію.
— Чи не хочете ви сказати, що здібності людей можна визначити за їхніми голосами? — спитав Богдан, який був певен, що Бакалу, користуючись методом введення вигаданої тільки що версії в середину іншої версії, намагається містифікувати його.
— Звичайно, фонологія могла б стати
— Не просіть, бо ви мене майже переконали, — сказав йому комплімент Богдан. — То що ж трапилося з невідомою, яка вам дзвонила?
— Ага! Ота невідома з чарівним голосом, як ви правильно сказали. Я був просто зачарований її голосом. Так зачарований, що міг зробити усе, що б. вона не попросила, аби тільки її чути. Я їй сказав: «Панночко, панійко, хто б ви не були, але я вас благаю, не кладіть трубки. Якщо вам нецікаво зі мною говорити, то візьміть книгу і прочитайте мені її трохи. Я хочу лише одного— чути ваш голос. Прошу вас, дуже вас прошу». Вона спочатку сміялася, а потім заплакала й сказала, що їй жаль, та вона не може виконати мого прохання: зараз вона повинна знайти того Нелу, бо тільки він може врятувати її від великої небезпеки. «Обіцяю вам, — додала вона, — якщо ви дасте мені номер вашого телефону, то я цими днями подзвоню вам». Я дав їй помер, хоч був певний, що вона ніколи не подзвонить. Та помилився. Вона подзвонила тієї ж ночі. Тобто перед ранком.
— Що вона хотіла від вас? — спитав Богдан.
Бакалу здивовано глянув на нього.
— Чому ви гадаєте, що ніби вона щось хотіла?
— Хіба нічого не хотіла?
— Та ці. До деякої міри хотіла. Але як ви про це дізналися? Невже ви її знаєте?
— На жаль, не знаю.
— Чому на жаль?
— Бо жінка з чарівним голосом заслуговує на те, щоб її знати.
— Ви маєте рацію.
— Що ж вона у вас просила?
— Вона почала з того, що вибачилася за турботу в такий час. Я відповів, що щасливий почути її голос. «Я така нещасна і така самотня, що відчувала потребу поговорити з вами, хоч ми не знаємо одне одного. Судячи з вашого голосу, ви, здається, хороша людина». Я, звичайно, хотів довідатися, що трапилося, від чого вона така нещасна. Вона відповіла, що не може мені сказати по телефону, але вона в смертельній небезпеці, бо Нелу, єдиний, хто міг би їй якось допомогти, відмовляється це зробити. Тоді Я спитав її, чи не зміг би я їй зробити ту послугу, від якої відмовився з боягузтва чи з іншої причини її друг. Схвильованим, дуже схвильованим голосом вона мене спитала: «Якби ж то ви змогли?». «Скажіть, і я вам доведу, що зможу», — відповів я, переконаний, що жінка з таким голосом заслуговує на будь- яку жертву. «Пане, ви навіть не розумієте, наскільки то було б для вас небезпечно», — додала вона. Я їй відповів, що якою великою не була б для мене небезпека, я ладен піти на неї. «Добре, пане, але ж ви мене навіть не знаєте», — заперечила вона. Дійсно, я її не знав, та я чув її голос, і того мені було досить.
— Повинен вас. перервати, пане Бакалу. Скажіть, невже той голос викликав у вас таку довіру, що…
