полинув ледве вловимий аромат пахучої лаванди.
— Дозвольте: я інженер Тома Бакалу, — знайшов він за потрібне відрекомендуватися, хоч і помітив, що обидва офіцери допитливо його оглядали, не мовивши йому жодного слова навіть у відповідь на привітання. Знову задзеленчав телефон. З головного штабу армії повідомили, що конференція, на якій був полковник Стратилат, закінчилась і якщо вже так необхідна термінова бесіда з ним, то він зачекає у кабінеті.
— Звичайно, необхідна. Повідомте йому, що максимум через десять хвилин у нього буде майор Менеїле з ради держбезпеки.
Дуку одразу ж поїхав, а Богдан став допитувати жебрака.
Коли Дуку вийшов з кабінету, Богдан повернувся до Томи Бакалу, який, відрекомендувавшись, стояв біля дверей.
— Радий познайомитися з вами, пане інженер.
Бакалу не зрозумів іронії й уклонився.
— Який ви інженер, пане Бакалу?
— Хочете знати, яка в мене спеціальність?
— Саме так, яка ваша спеціальність?
— Я інженер в галузі електроніки.
— А крім професії інженера, чим ви ще займаєтесь?
— Нічим, пане… Я не знаю вашого прізвища.
— Не має значення. Абсолютно більш ніякого ремества чи професії?
— Ні, пане. Та як аматор…
І замовк.
— А як аматор?
— Не знаю, чи може це вас цікавити…
— Мене все цікавить, що стосується вас, пане Бакалу.
— Ви мені лестите, пане.
Богдан подивився на нього суворо, щоб переконатися, чи не сказав він цього з іронією. Бо лише тоді, коли б він по-акторському володів мистецтвом прикидатися, ця репліка не звучала б іронічно.
— Отже, чим ви займаєтеся як аматор?
— Колекціоную метеликів.
— Це теж захоплення.
— Ви маєте рацію, пане.
— А крім цього захоплення, ви не маєте ще іншого?
— Ні, пане.
— Чого ви поспішаєте відповідати? Подумайте,
— Про віщо?
— Про останнє моє запитання.
— Немає потреби думати.
— Як інженер ви добре заробляєте?
— Добре. Та ви знаєте, що таке зарплата. Яка не була б велика, ніколи не можна сказати, що в тебе є зайві гроші. Чим більше заробляєш, тим більше зростають видатки.
— Тобто питання збільшення зарплати стало актуальним і для вас.
— Я цього не казав і прошу не тлумачити так мої слова.
— Ви уразливі, пане Бакалу.
— Так, справді уразливий, — визнав він, глянувши у вічі Богданові з наївною простодушністю.
— Знаєте, я теж уразливий. Мені не подобається, коли мене водять за носа. Інакше кажучи, коли хтось хоче пошити мене в дурні.
— Ви маєте рацію, але ж тоді треба бути обдарованим від природи великою силою самовладання, щоб зберігати спокій.
— Пане Бакалу, якої ви думки про жебракування? Чи не здається воно вам приємним?
— Огидним, пане, дуже огидним!
— Чому ж тоді його практикуєте?
— Я?..
Він спитав з великою наївністю, але Богдан вважав, що ця наївність не щира, і відчув, як Бакалу втрачає спокій.
— Слухайте, пане Бакалу. Я вам тільки що сказав, що мені не подобається, коли мене водять за носа.
— І… і маєте рацію, пане. І я б на вашому місці…
— Тоді чому ви мелете дурниці?
— Я?
В голосі й догляді та сама наївність.
— Пане Бакалу, позавчора близько шостої години вечора на бульварі Ронделулуй біля будинку номер п’ятий хтось дуже схожий на вас стояв з простягнутою рукою й просив милостині, повторюю, хтось дуже схожий на вас, бо ви твердите, що то були ніяк не ви.
— Ні, то був я, пане. Я. — Й посміхнувся, ніби чомусь зрадівши.
Богдан подумав, чи не збожеволів оцей добродій, що навпроти нього?
— Раніше ви твердили, що ніколи не жебракуєте і ідо то вам огидне… Тепер, навпаки, визнаєте, що передучора займалися цією справою.
У Бакалу мигнула ледь помітна зверхня доброзичлива посмішка.
— Заняття — це значить постійна робота. Інакше кажучи, діяльність протягом певного часу. Чи не так?
— Хочете сказати, що насправді ви не жебракуєте.
— Саме так, пане.
— Це було лише випадково?
— Так.
— Примха, чи що?
— О ні! Аж ніяк ні. Це було доручення.
— Доручення? — повторив Богдан, який лише з велетенським зусиллям зберігав спокій.
— Або, якщо бажаєте, послуга.
— Дуже цікаво… Отже, друг просить вас зіграти роль жебрака, і ви йому на погоду це робите.
— Саме так усе й було, пане. Я зовсім не подумав, що, роблячи йому послугу, я йду проти закону,
— Про який закон ви думаєте, пане Бакалу?
— Гадаю, що в законах, мабуть, є якась стаття, яка забороняє жебракувати без спеціального дозволу. Правда ж?
— Ви гадаєте, що я гаяв би тут із вами час лише через те, що ви дозволили собі зіграти роль жебрака-аматора? У мене інші, важливіші справи, пане Бакалу.
— Я не знаю, які то справи, отже, повинен вірити вам на слово. Принаймні я здивований, що через мене ви змушені не робити більш важливих обов’язків. Мені прикро, дуже прикро, повірте.
Богдан знову запитав себе, чи ця людина справді не божевільна?
— Мабуть, друг, який просив вас грати роль жебрака…
— Він мені не друг. Навіть не приятель.
— Хіба є якась різниця між цими словами?
— На мою думку, лише Лакі й Макі, герої п’єси Караджале, були приятелями. А хіба можна сказати про них, що вони друзі? Справді ж, лише завдяки Караджале поняття «приятель» набуло зневажливого відтінку.
— Хто б не була та людина — друг чи приятель, чи ще хтось, — але вона великий, оригінал, коли могла попросити вас це зробити.
— Прошу вас в цьому не сумніватися.
