— Звичайно, не належав. І що ж?
— Все зрозуміло. Тобто зрозуміло якоюсь мірою.
— Якою?
— Зрозуміло те, що й він, і Нора Солкану були агентами, з якими хтось, приїхавши з-за кордону, ввійшов у контакт. Хтось із тих агентів подарував йому й Ларусса. Досі зрозуміло. Або зрозуміло хоч якоюсь мірою.
— Ні, зрозуміло цілком.
— Отже, до Парасківа Пенделяну приходить в гості закордонний емісар, і незабаром після того Пенделяну кінчає самогубством, повісившись. Нора Солкану теж агент і, може, після такого самого відвідування теж кінчила самогубством, плигнувши з вікна. Так от, саме цього я й не розумію, чому вони покінчили самогубством?
— Що ж ти припускаєш?
— Я не можу нічого припускати. Абсолютно нічого. Будь-яке моє припущення заздалегідь здається мені безглуздим. Якби їм загрожувала ліквідація, ще можна було б знайти якесь пояснення. Я міг би припустити, що вони, якимсь чином зрадивши, потім відмовились далі працювати, і емісар, може, з цією метою й посланий, покарав їх. Але ж вони самі заподіяли собі смерть.
— Навіть якщо допустити, що ці двоє зрадили, а потім відмовилися на когось працювати, все одно їхнє вбивство не виправдане. Що за нісенітниця! Адже трест чудово знав із власного досвіду, яке це безглуздя було б ризикувати, посилаючи спеціального емісара, щоб ліквідувати їх обох.
— Але ж вони самогубці!
— Два самогубства, які ніяк не можна виправдати, якщо пов’язати з тим, що ми виявили в Ларуссі.
— Може, спробуєш тепер мене переконати, що Парасків Пенделяну і Нора Солкану покінчили самогубством із сентиментальних причин? Це по-перше. А по-друге, ми не можемо погодитися із припущенням, що їх примусили покінчити самогубством.
— І що ж тоді?
— Що? Може, припустити, що і Нора, і Параскив вважали за краще покінчити з життям, ніж продовжувати працювати на попереднього господаря?
— Тобі це здається можливим?
— Хай йому дідько, старий, зовсім не здається! Усе таке заплутане.
— Таке безглузде? — подав думку Дуку.
— Безглузде? Та чи я знаю? Може, це й справді так. Двоє безглуздих самовбивств.
— Принаймні так здається.
— От саме принаймні так здається. Нічим не можна пояснити, отже, тому й здаються такими безглуздими.
— А коли б заворушився Балтазар, чи здавалося б тобі це все таким уже безглуздим? — спитав Дуку.
Богдан довгим поглядом втупився у друга.
— Як, Дуку? Ти якимось чином пов’язуєш ці самогубства із «великим волхвом» з «Антене Палас»?
— Звідки ти взяв, що я пов’язую?
— Кинь, я тебе вже знаю. Ти ж не виключаєш такої можливості.
— Виключати, звичайно, не виключаю.
— Та й тоді не клеїться.
— Якби клеїлося, все було б дуже просте і зрозуміле. Хочу сказати, що лиш тепер мені спало на думку, що не клеїться саме тому, що йдеться про Балтазара.
— Ну, хіба ж отой Балтазар не диявол! Дудлить віскі без міри, спить, скільки захоче, а прокинувшись, замовляє самогубство Пенделяну чи Нори Солкану. Безглуздо! Безглуздо!
— Згодний! З усім згодний! Між іншим, раніше ми прийшли до висновку, що все відбувається за умов, які можна назвати абсурдними.
Кілька секунд у кімнаті панувала тиша, відчувалось наближення вечора. З вулиці долинав писклявий голос продавця газет:
— «Інформація»! «Коммунікатул»! «Повідомлення»!
— Перейдемо до іншого, — сказав Дуку. — Ти ще не сказав мені, що довідався про Нору Солкану.
— Не дуже багато: 28 років. Стенографістка-друкарка, поліглот. Сусіди про неї найкращої думки: спокійна, розумна, тиха, трохи горда, але не занадто. Друг, що часом ходив до неї в гості, молодший за неї. Вона мала намір одружитися з ним. Це був, на думку сусідів, пристойний мужчина.
— А що думають про причину самогубства?
— У такому випадку на думку чоловіків не зважають. Жінки, о, ті знають усе. На їхню думку, причин могло бути дві: або невиліковна хвороба, або розчарування в коханні. Та мені здається, що тут і жінки не вгадали. — Чому ти так думаєш?
— Знай, Дуку, що Нора Солкану працювала стенографісткою-друкаркою у головному штабі армії.
— Де? — вигукнув щосили Дуку, хоч він чудово все чув.
— У головному штабі армії, як вільнонаймана. Я гадаю, старий, що вона також жертва епідемії самогубства.
Кілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного.
— Чого ти так скоро повернувся? — крикнув Дуку на Богдана, що було дуже незвичним для нього.
— А що ж у біса мені там робити? — спитав Богдан здивовано.
— Треба було поговорити з її начальником. Дізнатися про його думку відносно самогубства Нори.
— Намагався. Та полковник Стратилат тепер на конференції, і йому не можна заважати…
— Ти сказав: «полковник Стратилат»?
— Так! Хіба це прізвище тобі щось говорить?
— Стратилат? Октав?
— Вірно. Інженер-полковник Октав Стратилат.
— І Нора Солкану була його секретаркою…
— Так!
— Мій хлопчику, дуже боюся, що Балтазар виграє з різницею в одне очко.
— Що ти з біса кажеш, Дуку? Я випив дві склянки сливовиці, а ти п’яний?
— Якби так, то це було б просто чудово.
І Дуку розповів Богданові все, що тільки взнав від полковника Рареша про таємницю номер один…
— Товаришу майор, доповідає молодший лейтенант Пічоруш. Я знайшов жебрака. Привести його до вас?
— Приводьте!
— Через десять хвилин я буду у вас.
Дуку поклав трубку й зітхнув, мов після великого зусилля.
— Нарешті! Може, все це не буде тепер здаватися мам таким абсурдним. Пічоруш приведе його сюди.
І справді, не пізніш, ніж за десять хвилин, Пічоруш зайшов до дверей услід за тим, що удавав із себе жебрака. Спершу Дуку був певний, що Пічоруш помилився і затримав іншу людину. На порозі в шанобливій позі стояв добре вдягнений чоловік, набагато молодший за того жебрака. Він був у люстриновому костюмі кольору нафти, дуже гарно пошитому. Краватка і хустинка в кишені того ж самого шовку й малюнка. Якби очі його не були ті самі, Дуку, мабуть, був би певен, що Пічоруш помилився. Та він упізнав його по очах, які були занадто витрішкуваті.
— Добрий вечір, панове, — привітався цей жебрак.
І дуже чемно вклонився. Він зовсім не виглядав на сором’язливого. Навпаки. Він дивився на Дуку й Богдана з такою цікавістю, яка скидалася навіть на зарозумілість. Привітавшись до низ, він вийняв хустинку і витер спітніле чоло. Хоча вже посутеніло, та було ще дуже гаряче. Коли він вийняв хустинку, по кабінету
