— Хіба плачу?
— Що трапилося? Чого ти не хочеш мені сказати?
І він витер їй очі хусточкою. Нора обняла його і ще дужче заплакала.
— Нічого не трапилося, клянуся тобі, Матею!
— Може, начальник тобі нагрубив? Може, лаяв?
— Повір мені, не було жодних неприємностей на роботі.
— Однак щось же трапилося…
— Що, Матею, що трапилося?
— Ти мене питаєш? Ти повинна мені сказати. Лише тобі де відомо, якщо взагалі щось відбулося.
— Відбулося… Відбувається, Матею… Та що саме, не знаю.
— Норо, ти дуже втомлена.
— Може, ти гадаєш, що я божевільна, Матею?
— Як ти можеш таке говорити, Норо? Та мене хвилює…
— І Тебе ХВИЛЮЄ?
— Як не хвилюватися, коли я бачу, що ти втомлена!
— Ага, ти лише через це хвилюєшся? — її голос пролунав дуже розчаровано.
— А через що ж треба, Норо?
— Я гадала, що ти хвилюєшся через те, що й я.
— А ти через що ж?
— Я схвильована… схвильована того, що мене ніби підстерігає велике нещастя, Матею.
— Дорога Норо, це ж дурниця, яка небезпека може тобі загрожувати? Повір мені, винна в усьому лише твоя втома.
— Якби ж то так, Матею!
— Повір мені! Іншої причини немає!
— Матею!.. Якби ти знав, Матею!..
— Що мені слід знати, Норо?
— Як я боюся, Матею!
— Кого? На бога!
— Не знаю!.. Не знаю, чи я боюся когось, чи чогось? Слово честі, Матею, не знаю. Знаю тільки, що коли б я тебе не любила, мені не було б так страшно. Може, й зовсім би не боялась, мені було б зовсім байдуже, що станеться зі мною.
— Але, Норо, нічого з тобою не трапиться!
— Трапиться! Не може бути, щоб не трапилося. Щось дуже тяжке, дуже серйозне, Матею. Щось таке, що нас розлучить. А я не хочу тебе втрачати, мій дорогий! Не хочу! Допоможи мені, Матею, не втратити тебе!.. Допоможи мені!
— Норо, поклянися, що ти нічого від мене не приховуєш.
— Клянуся, Матею!
Тоді це дуже просто. Норо. Я тобі допоможу. І так, що це піде тобі на користь: завтра ж поведу тебе до фахівця, який вижене з твоєї голови оті погані думки.
— Як я тебе люблю, мій дорогий!
— Не гадаю, Норо, що я тебе люблю менше,
— Знаю. І тому саме було б страшно.
— Що було б страшно, Норо?
— Щоб зі мною щось трапилось.
— Дурниці! Повір мені, Норо, що то дурниці.
Кілька дрібненьких крапель дощу впало на їхні обличчя.
— Пішов дощ, Матею.
— Ходімо звідси. Знаєш, що я пропоную? Повечеряти в ресторані з музикою. Мені здається, що тобі треба розважитися.
— Я дуже втомилася, Матею. Дуже втомилася. Відведи мене додому.
Вони рушили, під дрібним густим дощиком. їм поталанило — знайшли вільне таксі. Нора мешкала в старому великому будинку поблизу театру оперети. Коли вони були вже біля її будинку, вона поцілувала його й сказала:
— От я й удома.
— Я теж піднімуся, Норо.
— Ні, я ж тобі говорила, що дуже, дуже зтомилася. Приходь завтра. Я на тебе чекатиму.
— Добре, Норо! Зроблю так, як ти хочеш.
— Дуже добре зробиш. На добраніч!
Вона вийшла з машини. Подивилася вслід таксі, яке віддалялося. Потім зайшла у вестибюль. Викликала ліфт. Піднялася на четвертий поверх. Але з ліфта не вийшла, а спустилася знову вниз.
Не зважаючи на дощ, який усе більшав, рухаючись вздовж стін, вона пішла в напрямі вулиці Вікторівн. У першому кіоску, що трапився їй по дорозі, купила конверт, згорнула вчетверо аркуші використаної копірки і всунула її всередину. Заліпила. Тепер конверт виглядав дуже товстим. Вона пішла далі. Перетнула набережну й, коли досягла вулиці Вікторієй, одразу звернула на вулицю Філіті. Ліворуч був двоповерховий будинок, який і зовні мав непривабливий вигляд, а всередині це була справжня руїна. У вузькому коридорі з облупленими й вогкими стінами дерев’яні розхитані сходи вели на другий поверх. Праворуч, одразу біля вхідних дверей, були два ряди поштових скриньок, До скриньки, на якій було прізвище Замфіреску, Нора вкинула конверт з копіркою і пішла геть.
І коли вона віддалялася тим самим шляхом, жінка, яка весь час стояла у затінку воріт через вулицю і яку Нора не помітила, у свою чергу перейшла вулицю, зайшла в коридор будинку, з якого щойно пішла Нора, відімкнула поштову скриньку й забрала конверт. Потім так само вийшла на вулицю Вікторієй.
На поштамті вона пішла до телефону-автомата й набрала якийсь номер. І відразу ж, — це означало, що на тому кінці проводу чекали на її дзвінок, — їй відповіли:
— Алло!
— Це я. Племінниця на іспиті поводила себе чудово.
— Було б дивно, якби трапилося інакше. їдь сюди одразу з матеріалом.
— Приїду. За п’ять хвилин, якщо знайду таксі.
І поклала трубку. В невідомої жінки, яка мала при собі конверт з копіркою, був чарівний голос.
Коли Нора прийшла додому, то перш за все відчинила обоє вікон. Лив справжній дощ. Пахло мокрими дахами й ледь-ледь смаженою картоплею. Вона якусь мить дивилася у простір над дахами. Потім роздягнулася й зайшлу до ванної кімнати. Увімкнула душ. Холодна вода освіжила її. Коли вона вийшла звідти, у неї був майже хороший настрій. Лягла в ліжко й погасила нічник. Лише тепер згадала, що увесь день нічого не їла й здивувалася, що зовсім не хоче їсти. Вона заплющила очі, їй хотілося спати. Звичайно вона засинала легко. Але тепер, хоч була втомлена й схвильована, не змогла заснути. Щоб все ж заснути, почала лічити. Дорахувала до п’яти тисяч й ледве вже не заснула, як раптом зіскочила з ліжка, побігла до вікна й вистрибнула на бруківку.
VII. ХТО Ж ОТОЙ, ЩО ВДАВАВ ІЗ СЕБЕ ЖЕБРАКА?
Балтазар І далі здавався нешкідливим, хоч і трохи дивним туристом. Більшу частину дня проводив у готелі, читав іноземні газети, слухав музику по радіо і‘і дудлив віскі, яке приносив розсильний на ім’я Думітру, що ного Балтазар охрестив Діком.
Коли він не байдикував у готелі, то їздив машиною на прогулянку в різні райони міста. Його особливо цікавили деякі околиці, де його елегантна довга машина, проїздячи, затуляла всю бруківку. І тому, що він ніколи не брав з собою фотоапарата, здавалося, що околиці Бухареста цікавили його лише своєю мальовничістю.
Враження, що Балтазар був нешкідливим туристом, підтверджувалося й дуже ретельним таємним
