звичайно, вже
Вона рушила до найближчих дверей, штовхалася й вибачалася, наступаючи на ноги, й чула, як пані, схожа на мопса, сердита, що їй наступили на мозоль, назвала її дурепою й товстошкірою.
Нарешті вона вийшла. Була вся мокра. Полегшено зітхнула. Дякувати богові, приїхала вчасно. Книгарня молоді, перед якою була зупинка, ще не зачинилась на обідню перерву. Вона зайшла і попросила копіювального паперу. У них був. Вона знову зітхнула полегшено. Заплатила й, притискаючи до грудей пакет, залишила книгарню. Тут праворуч парадний вхід. Вона зайшла. Нікого там не було. В парадному тхнуло цвіллю. Нора, переконавшись, що її ніхто не бачить, впиняла з обгортки копірку, згорнула її в трубку і поклала до торбини. Обгортку викинула до урни на сміття.
«Тепер, здається, все гаразд», — подумала вона й задоволено посміхнулась. Якби хтось тої миті чув її н запитав, що саме «гаразд», Нора не знала б, що відповісти. Та й дуже б здивувалась, що її про таке питають. Але піхто цим не цікавився, отже, вона вийшла з парадного, сіла в автобус і за шість хвилин була вже в себе у службовій кімнаті. Як тільки ступила через поріг, вчула ледь чутний аромат лаванди й запашних цигарок «Папастратос». Це означало, що начальник був у кабінеті. Серце її дуже забилося. Цього разу він, звичайно, розгнівався. Він її лаятиме, певно, підвищить голос.
Вона зайшла, не стукаючи в двері. Це був один з чотирнадцяти пунктів поведінки, які він продиктував їй першого ж дня, коли вона стала його секретаркою.
— Прошу мені вибачити, що я не змогла…
— Не треба пробачень, панно. Я певен, що, якби нічого надзвичайного з вами не трапилось, ви були б тут ще зранку, — відповів він ввічливо своїм звичайним томом.
— Якщо тієї роботи ще не друкує інша дівчина…
— Звичайно, ні.
— То я залишусь тут, поки її не закінчу.
— Дякую, панно.
Він вийняв з сейфа досьє, в якому зберігав рукописи на передрук.
— Скільки примірників, пане інженер?
Це було ще одним із чотирнадцяти правил: «Ніколи не звертайтесь до мене «пане полковнику» чи «товаришу полковнику». Якщо ви цивільна особа, то для вас я лише інженер».
У відділі, де працювала Нора, фактично всі були інженерами різних спеціальностей. Та тому, що вони перебували на дійсній службі, у звертанні до них вказувалося військове, а не вчене звання.
— У чотирьох примірниках, панно. Разом з роботою ви принесете мені й використану вами копірку. Я звертаю вашу увагу, що мовиться про дуже конфіденційну роботу.
Під словами «дуже конфіденційну» начальник мав на увазі «дуже таємну». Між іншим, здебільшого все те, що вона друкувала на машинці, мало «таємний» або «дуже таємний» характер.
— Зрозуміло, пане інженер.
В обід начальник ішов додому.
— Повернуся біля шостої. Чи скінчите до того часу?
— Ой ні. Скінчу не раніше як о пів на сьому, пане інженер. У вас дуже дрібно написано.
За чверть години після того як пішов, начальник надіслав солдатом їй шинку, булочки, шматок «честеру», двоє тістечок, дві пляшки пепсі-кола.
Вона була голодна. Намагалася їсти, та не змогла. Одразу їй занудило, звело щелепи. Вона все запхнула до шухляди письмового столу, щоб не побачив начальник, коли повернеться. «Мені нудить, ніби я вагітна». Та вона добре знала, що то була за причина. її нудило від хвилювання, величезного напруження. Того, що вона повинна зробити, вона ще й не починала. А чому повинна? Вона й не уявляла: знала лише те, що
Так, вона повинна була, неодмінно повинна! Тобто використати на чотири примірники, які повинна передати начальникові, не три, а чотири аркуші копірки. Три з службового запасу, а четвертий із купки, купленої в книгарні, яка тепер була в її торбинці. Таким чином, коли та робота буде скінчена, вона матиме по чотири примірники передруку на папері найкращої якості, по три аркуші копірки, яку вона також віддасть, плюс один примірник копірки, яку вона залишить у себе. Так і сталося. За п’ять хвилин до повернення начальника Нора сховала до торбинки копірку, яка містила всю роботу.
— Ви закінчили, панно?
— Так, пане інженер.
— Завтра ви, мабуть, будете втомлені. Можете прийти на роботу трохи пізніше. Якщо почуватимете себе дуже втомленою, не приходьте зовсім.
— Дякую, пане інженер.
— На добраніч, панно.
І ніби для того, щоб переконатися, що це саме так, вона вийняла з сумочки дзеркало й довго дивилася на себе.
Бона була дуже схожа на свою бабусю, одну з небагатьох «міс Румунія» давніх часів. Так, вона була гарна! Тільки вигляд мала трохи стомлений через спеку й спішну роботу. Коли знову поклала дзеркало в сумочку, побачила згорток копірки. Серце стислося так, як тоді, коли її, ще школярку, бувало, викликали до дошки. Вона впустилася ліфтом.
Черговий офіцер попрощався з нею, і вона посміхнулася до нього. Хоч і сама не була певна, що це їй вдалося. І не дивно: вона була така налякана! Вона надзвичайно боялася, хоч і знала, що черговий офіцер не перевірятиме її сумочки.
На вулиці на неї чекав Матей. Вона цілий день не згадувала про нього й не дзвонила йому. Лише коли побачила його, відчула, як його не вистачало, як він був їй дуже потрібен.
— Дорогий Матею, як тобі спало на думку чекати мене? — і обняла його на вулиці.
— Але ж, Норо, я не вперше чекаю тебе тут.
— Звичайно. Але сьогодні я більше, ніж будь-коли, хочу, щоб ти був поруч зі мною.
— Щось трапилось, Норо?
— Нічого!.. Нічого! Тільки сьогодні я почуваю себе дуже самотньою!
— Мала якусь неприємність на роботі?
— Ніякісінької. Начальник був сьогодні, як і завжди, справжнім начальником.
Щоб дістатись до неї додому, вони повинні були проминути сквер. Мабуть, тому, що ось-ось повинен був піти дощ, усі три лавки у сквері були вільні.
— Посидьмо трохи, Матею! Нібито стало трохи прохолодніше. Я щойно вийшла з помешкання й не хочеться знову йти в інше.
— Нас тут застигне дощ.
— То й що! Ми втечемо до кафетерію.
Кафетерій був за кілька кроків. Щоразу, коли відчинялися двері, до них долинав аромат ванілю й топленого масла, притаманний усім цим закладам.
Нора горнулася до нього, поклала голову йому на плече й заплющила очі.
— Ти стомилася, Норо?
— Дуже.
Раптом на її очах з’явилися сльози. Лише за кілька секунд Матей зрозумів, що вона плаче.
— Ти плачеш, Норо?
