здається, ви з якихось причин навмисно приховуєте.
— Неправда! Клянусь, що я нічого не приховую.
— Ви щойно сказали, що навіть не насмілюєтеся подумати про те, що відбувалося, бо вас одразу охоплює жах. Від чого?
— Чого ви весь час мене про таке питаєте? Хочете зробити мене нещасною? Зрозумійте, їй-богу, панове, я нехочу, щоб зі мною трапилося те ж, що із Парасківом.
— Боїтесь втратити своє «я»? — спитав Богдан, який відтоді, як прийшов Дуку, весь час мовчав.
— Хіба я можу знати, що може зі мною статися? Так, може, і я втрачу своє «я» так само, як Парасків. А ви гадаєте, що цього не може бути?
— Пані, де ви працюєте?
Матильда Григоріу не відповіла. Ніби й не чула запитання. Піднялася зі стільця й дивною ходою, наче привид, підійшла до дверей на балкон. Відчинила їх неуважно, вийшла на балкон і за мить перекинула ногу через перила. Богдан, який був ближче, кинувся й схопив її руками, коли вона ось-ось мала перекинути й другу.
— Покиньте ці жарти, мадам! — крикнув сердито на неї.
Тому, що Матильда Григоріу прикинулася чи й справді була непритомна, підняв її й поклав на канапу.
— Як у біса легко ці жінки непритомніють саме тоді, коли стикаються з великими труднощами! Гадаю, що вона дійсно знепритомніла.
— Непритомна, хлопчику!
— Кількома ляпасами я поверну їй свідомість.
— Облиш її! Вона й сама опритомніє.
— Боюся, що тоді, як вона опритомніє, ми констатуємо, що… вона втратила своє «я».
— І що ж, коли таке трапиться?
Дуку глянув через плече на Богдана, потім знову на Матильду Григоріу, яка ще не опритомніла? якби в неї не здіймалися ритмічно груди, можна було б подумати, що вона мертва.
— Якби таке трапилося, я побіг би до найближчої аптеки і купив би камфори повні кишені. Говорять, вона знищує мікроби.
— Мій хлопчику, становище набагато серйозніше, ніж здається на перший погляд.
Пролунав дзвінок біля дверей. Дуку дав знак Богданові лишитися на місці, а сам пішов відчинити двері. Там був Пічоруш.
— Товаришу майор, можете зайти до сусідньої кімнати? — спитав він.
— Що трапилося?
— Хлопці знайшли мікропередавача.
— Де, Пічоруше?
— Під кришкою стола. Чудовий апарат, товаришу майор, величиною з півгоріха. Що робити?
— Поки що лишіть його на місці. І більше нічого?
— Нічого, товаришу майор.
— Шукайте далі. Може, ми ще на якийсь сюрприз натрапимо.
Пічоруш пішов виконувати наказ, а Дуку повернувся в кімнату, де лежала непритомна Матильда. Богдан поклав її голову на стілець і не спускав з неї очей. Вона мала пригнічений вигляд.
— Хто це був? — спитав стомлено Богдан.
— Пічоруш.
— Що він хотів?
Дуку не відповів. Підійшов до столу, нахилився й почав обмацувати знизу кришку й поперечки.
— Чого ти шукаєш, чоловіче?
— Нічого!
І Дуку притис вказівного пальця до вуст. Богдан зрозумів, що йому треба мовчати й ні про віщо не запитувати. Богдан дивився на нього здивовано, ніби запитуючи себе, чи не втратив раптом його начальник розуму? Та його здивування тривало дуже недовго, він здогадався, що означала дивна поведінка Дуку. Він став навколішки З другого боку стола і теж почав мацати долонею. Йому поталанило більше. Він знайшов мікропередавач, що тримався під кришкою на присосі. Він показав на нього Дуку, і кілька хвилин обидва офіцери розмовляли на мигах, як глухонімі.
— Мені здається, що пані скоро опритомніє.
І дійсно, незабаром Матильда розплющила очі, дуже здивовано подивилася на стелю, ніби намагаючись зрозуміти, що це все могло означати. Лише після цього помітила обох офіцерів. Встала і, сидячи з краю дивана, спитала непевним голосом:
— Хто ви? — та одразу, пригадавши: — О так! Знаю, хто ви такі. О боже! Що ж це зі мною трапилось, панове?
— Трохи нездужаєте. Мабуть, через спеку…
— Так, мабуть, через спеку.
— Частково й ми винні, що вас розхвилювали більш- менш неприємними питаннями. Та тепер, коли ви почуваєте себе краще, дозвольте нам піти. Дякуємо вам.
— Більше ні про віщо не будете мене питати?
— Ні. Нам усе ясно. Ще раз дуже вам дякуємо.
Від порога Дуку спитав, мовби це йому тільки зараз спало на думку:
— Чи не знаєте випадково, Парасків Пенделяну мав родичів? Треба б їх повідомити.
— Не знаю. Про свою сім’ю він мені ніколи не говорив.
— Ще раз дякуємо. Прощавайте!
У другій кімнаті, в апартаментах Парасківа Пенделяну, куди Дуку повернувся разом із Богданом через кілька хвилин, обшук було майже закінчено.
У коридорі їх зустрів Пічоруш.
— Товаришу майор, більш нічого цікавого не знайшли.
— Це залежить від того, що ви розумієте під словом
Проходячи з коридора в кімнату, Дуку ввімкнув па повну силу радіорепродуктор.
— Бачу, що ви скінчили, хлопці.
— Скінчили, товаришу майор, — підтвердив лейтенант Нягу, який керував операцією обшуку квартири.
На письмовому столі під алебастровою пластиною лежав конверт.
— Що в цьому конверті?
— Паспорт небіжчика, його метрика, диплом про закінчення інституту. Нічого іншого не знайшли.
— Тільки це? І ніякого записника з телефонними номерами?
— Немає, товаришу майор. Не знайшли жодного запису його рукою! Мабуть, він мав ідіосинкразію до писання, — зауважив Богдан. — До речі, він і читати не дуже любив. В усій квартирі лише одна книга — Ларусс.
Дуку взяв у руки словник і розгорнув його на першій сторінці. Це було останнє видання.
— Візьмемо й Ларусса, Пічоруше, — вирішив він.
Наступної миті Богдан був свідком того, що він називав «незвичайним інстинктом» старого. Ніби його магнітом притягло, Дуку підійшов до вікна й подивився вниз на вулицю, але так, щоб його з вулиці ніхто не помітив. Одразу покликав Пічоруша до себе:
— Пічоруше, будь ласка, ідіть сюди!
Коли молодший лейтенант підійшов, він сказав:
— Бачите того старого, що просить милостиню на тому боці вулиці біля під’їзду?
— Бачу, товаришу майор.
— Сердечний, у нього, здається, поганий слух.
— Поганий, товаришу майор. Бачите, у вухах має підсилювальний апарат.
— Пічоруше, мені дуже цікаво знати, чи дійсно пін погано чує?
— Привести його сюди, товаришу майор?
