— Я бачу, що ви розрізняєте мене й себе. Ви вважаєте, що я не можу так, як ви, зрозуміти, як здорова людина може втратити своє «я».
— Я навіть не знаю, чи можна те, що я зрозуміла, назвати розумінням.
— Тоді що ж це?
— Може бути пояснення, яке, мабуть, не має ніякого зв’язку з дійсністю.
— З якою дійсністю, пані?
— З панічним страхом Парасківа, тобто я хочу сказати, з справжньою причиною небезпеки, яка загрожувала Парасківові загубити своє «я».
— Інакше кажучи, пані, ви впевнені, що небезпека була реальна?
— Звичайно, була. А хіба ви, пане, не розумієте, що якби її не було, то Парасків не покінчив би самогубством?
— Значить, Парасків Пенделяну покінчив самогубством від страху втратити своє «я»?
— Ні, пане, ні! Він покінчив самогубством уже після того, як його втратив. Не він, не Парасків, покінчив самогубством. Покінчив самогубством інший, чиє «я» він отримав.
— Хочете сказати, що він став іншим?
— Став іншим, пане. Звичайно, став іншим.
— …І як же сталося це перевтілення, чорти б його забрали? Як грім із ясного неба?
Тепер Матильда не плакала. Не було чим. В її очах з’явився загадковий блиск. Загадковим став і тон, яким вона говорила:
— Як це: «як грім із ясного неба?» Такого не буває,
— Ви ж сказали, що він не був хворий. А якщо все ж з ним сталося нещастя, то це означає, що воно сталося… як грім із ясного неба.
— Ні, це не з неба, а збоку.
— Від якоїсь особи?
Матильда здригнулася, поблідла, злякано озирнулася навкруги, ніби боялася, що хтось підслухає їхню розмову, потім із загадковим виглядом і таємничим голосом сказала:
— Можливо. Таке я припускаю. І Парасків запідозрював. Він мені про те не говорив, але давав зрозуміти. Кілька разів загадково натякав.
— У зв’язку з чим? Або з ким?
— З кимось.
— З ким же, пані?
— Не знаю… і він не знав. Він його не знав… Ніколи його не бачив, хоч і знав, що він існує. Парасків був тероризований саме таємницею, яка оповивала ту особу.
— Це був чоловік? Чи жінка?
— Не знаю.
— Пані, чи не могли б ви ясніше висловлюватись? говорите, що Парасків Пенделяну не знав тієї особи, бо вій її ніколи не бачив, але знав, що вона існує. Якщо він її не бачив, то звідки він міг знати? Отже, вона якимсь чином загрожувала йому? Діяла якимось чином, щоб його ліквідувати?
— Тільки раз, єдиний раз Парасків мені поскарживсь «Чую, що мене таємно, підступно обплутують. І одного дня вдарять, Матильдо. Слово честі, Матильдо, одного чудового дня вони вдарять, і тоді я пропав». Так мені говорив Парасків, як я вам уже сказала, лише один раз.
— А ви його не питали, як саме його вдарять? Може, вб’ють його?
— О ні! Зовсім ні,
— Тоді ж як?
— Ударять його, тобто примусять його втратити своє «я».
— Хто? Загадкова особа?
— Так, загадкова особа.
«Здається, в цьому її маренні міг би розібратися тільки Дуку. Я здаюся».
— Пані, дозвольте скористатися вашим телефоном?
— Будь ласка, пане.
Богдан узяв трубку, набрав номер телефону Парасківа Пенделяну. Йому відповів сам Дуку.
— Хочеш зайти до сусідньої, одинадцятої квартири?
— Добре, йду!
Незабаром Богдан знайомив їх, після чого, щоб ввести його у курс справи, резюмував попередню розмову з Матильдою Григоріу. Часом вона втручалася, доповнюючи та уточнюючи його. Коли вона скінчила, Дуку спитав її:
— Я просив би вас, пані, сказати, які стосунки були між вами та Парасківом Пенделяну?
— Друзі, пане, друзі у прямому розумінні цього слова. Знаю, більшість чоловіків, — до речі, й жінок, — переконані, що між чоловіком і жінкою не може бути дружніх стосунків. Може, це й правда. Все ж стосунки між мною і Парасківом були дружніми. Ми були весь час тільки друзями. Парасків ніколи не натякав на те, що він хотів би переспати зі мною. Може, якась інша жінка і образилась би, бо Парасків звик розповідати мені абсолютно про всі свої пригоди. Ви мені не вірите?
— Вірю, пані.
— Знайте, ми були духовно споріднені.
— Звичайно, — погодився Дуку.
Богдан, хоч і добре знав свого начальника, не міг собі уявити, серйозно він говорить чи ні.
— Він розповідав вам і про свої недобрі пригоди? — спитав байдуже Дуку.
— Не розумію, що ви хочете цим сказати, чи, може, натякнути?
— Натякнути? Далебі, ні, пані, я далекий від того. Я просто подумав і про недобрі пригоди, допускаючи, що йому не завжди все обходилося гладко. Наприклад, чи розповів він вам про невдачу з особою… у якої… чарівний голос?
Матильда здригнулася й, здавалося, була дуже здивована.
— Особа… з чарівним голосом? Що вам відомо про ту особу?
— Не має значення, що ми знаємо. Зате дуже важливо довідатись, що вам відомо про ту особу. І чому ви думаєте, ніби я щось знаю?
Тому, що Матильда Григоріу дивилася на нього якось підозріливо й роздратовано, він пояснив:
— Дивно було б, якби він вам не сказав про неї, адже ви були друзі.
— Пане, я не знаю нічого, крім того, що вона існує. Все!
— Вона приходила до нього в гості? — навмання спитав Дуку.
— Додому Парасків взагалі не водив жінок. А її, мені здається, її ніколи б не привів.
— Це вам тільки здається?
— Так, тільки здається.
— Якщо про особу з чарівним голосом вам відомо тільки те, що вона існує, то що вас примушує допускати, тільки допускати, що він у жодному разі не привів би її додому до себе?
— Пане, хоч Парасків мені ніколи не говорив про неї, я знаю, що вона існує і що звідси все нещастя.
— Від тієї жінки?
— Чи від неї? Не знаю, що вам відповісти. Може, й від неї. Може, й від когось, але у зв’язку з нею. Я майже не насмілююся подумати.
— Про що?
— Про все те, що трапилося. Мене охоплює жах!..
Раптом з Матильдою Григоріу відбулася справжня метаморфоза. Спочатку вона захвилювалася, потім неждано її охопив жах. Вона зблідла, її гарні руки затремтіли, і щоб воші, чужі, цього не помітили, вона сховала їх під стіл. Очі дивилися так само схвильовано її перелякано, бігаючи на всі боки. У Дуку було враження, що Матильда Григоріу жде дуже напружено, що ось-ось подзвонять по телефону або біля дверей. В усякому разі, ждала
— А що, пані, якби ви спробували нам більше довіряти?
— Як це — «більше довіряти»?
— Дуже просто й дуже звичайно. Не приховувати нічого від нас, висловити все те, що, як мені
