— 3ажди! — відповів Дуку, який з того дня, як прибув Балтазар, став дуже мовчазним. Він уникав розмов із Богданом про шпигуна. І якщо той намагався говорити, Дуку відразу міняв тему або відповідав коротко й загадково.
На п’ятий день після того, як прибув Балтазар і поводився, мов миролюбний і нешкідливий турист, Парасків Пенделяну подзвонив до Дуку.
Дуку відразу зрозумів, що Пенделяну стурбувало щось надзвичайне.
— Пане майор, це ви?
— Так, я. Що трапилося?
— Я неодмінно повинен вас бачити, неодмінно, пане майор.
— Тоді беріть таксі й приїздіть сюди.
— Ні, я цього не зроблю. Я вам телефоную з дому. Прошу вас прибути… Я… н е— насмілююся покинути квартиру. Я вам поясню потім. Приїдете?
— Приїду.
— Коли?
— Негайно…
— Дійсно негайно?.. Негайно?..
— Так!.. Негайно,
— Дякую!.. Чекаю на вас. Поспішайте, будь ласка.
— Максимум за десять хвилин буду у вас.
Та Дуку не зміг прибути за десять хвилин. У той час, коли він вже виходив, йому подзвонив полковник Рареш. Начальникові потрібні були деякі дані. Дуку продиктував йому їх по телефону. Але це забрало рівно десять хвилин. Отже, до Парасківа Пенделяну він прибув через двадцять хвилин після телефонної з ним розмови. Він подзвонив біля дверей, та ніхто не відповів. Подзвонив ще і ще… Нічого. Дуку захвилювався. Не сподіваючись нічого доброго, натиснув на ручку дверей. На його подив, двері відчинились.
Дуку хряпнув дверима за собою й зайшов, до кімнати. Квартира була порожня. На портфелі, що лежав на письмовому столі, він побачив клаптик паперу. Парасків Пенделяну поспіхом написав таке:
Дуку знайшов його у ванній. Він повісився на двох зв’язаних краватках, що одним кінцем були прикріплені до каналізаційної труби. Спершу Дуку, хотів був перерізати петлю. Та зрозумів, що це вже ні до чого. Парасків Пенделяну помер, і вже ніщо й ніхто не може його врятувати.
Дуку повернувся до кімнати і подзвонив Богданові:
— Їдь до Парасківа Пенделяну.
— А що трапилося?
— Він мертвий.
— Хтось його послав на той світ?
— Ні. Самогубство. Приїзди з бригадою. Сповісти прокуророві.
Не минуло й десяти хвилин, як Богдан разом із технічно-науковою бригадою примчали в квартиру Парасківа. За кілька хвилин прибув і прокурор.
— Що його примусило? — спитав Богдан,
Дуку не відповів. Лице його було похмуре, Богдан ще ніколи не бачив його таким. Він простягнув йому записку, залишену Парасківом перед тим, як той покінчив. з життям.
Богдан прочитав її і стенув плечима.
— Нічого не розумію. — Зміст записки збивав з пантелику. — Дуку, чого людина може раптом збожеволіти?
— 3 багатьох причин.
— Назви мені хоч одну.
— Наприклад, терор.
Богдан глянув на нього довгим, недовірливим поглядом.
— Ти гадаєш, його хтось тероризував, що, боячися збожеволіти, він вибрав самогубство?
— Можливо, мій хлопчику.
— Годі де значить, що, ти дуже помилився.
— Коли?
— Тоді, коли трохи не витяг його сухим з води. Крім того, я не певний, що він покінчив самогубством через нас.
— Ні? О боже, мій хлопчику! Ти не розумієш, що поки що ми нічого не знаємо, — крім того, що Парасків покінчив самогубством тільки за двадцять хвилин після того, як подзвонив мені,— можна зробити тисячу припущень, розумієш? Лише за двадцять хвилин. Я йому сказав, що не затримаюся більше, ніж десять хвилин. Затримався двадцять. Що це значить? Це означає, що він не міг прожити цих останніх десять хвилин після встановленого, мною терміну.
— Чому? Що могло з ним статися за ці десять хвилин?
— Нічого. Те саме, що й раніше: терор.
— Та що за нісенітниця, про який терор може йтися?
Дуку стенув плечима.
— Моральний терор? Чи, може, існувала особа, яка загрожувала йому терором, який і привів його на поріг божевілля?
— Не знаю!
— Не знаєш! Знову повторюєш оте «не знаю», — образився Богдан.
За той час люди з оперативної бригади зробили фото, шукаючи слід, відбитки пальців, обшукували квартиру. Дуку, засунувши руки в кишені, дивився на навколишнюметушню докірливим поглядом і нікого не бачив, ніби його ніщо з того, що відбувалося, не цікавило. Богдан знову здивувався. Як зовсім інакше, ніж за будь-яких інших обставин, поводив себе начальник! Богдан підійшов до нього І сказав тихо, щоб ніхто не почув:
— Не будь такий засмучений, Дуку, бо, побачиш сам, ми про все дізнаємося. Коли я бачу тебе, таким пригніченим, слово честі, в мене ні до чого руки не здіймаються.
Дуку ледь помітно, сумно, майже хворобливо посміхнувся.
— Я не пригнічений, хлопчику, я думаю. Поки що це моя робота. Та ти, ти повинен рухатися.
— А саме?
— Подзвони до сусідніх квартир. Розпитай, може, про щось дізнаєшся. Наприклад, хто його відвідував останніми днями? Одне слово, мені не треба тобі, підказувати, що робити.
— Гаразд, Дуку.
За хвилину Богдан уже дзвонив до сусідньої квартири. Йому відчинила жінка середнього віку, вдягнена на вихід, що означало — вона саме лаштувалася вийти. Тому, мабуть, вона була незадоволена, дізнавшися, що той, хто дзвонить до неї, хоче з нею поговорити… Та після того, як Богдан засвідчив свою особу, Матильда Григоріу — так звалася найближча сусідка Парасківа Пенделяну, — стала трохи доброзичливіша.
Вона запросила його сісти і сама сіла, вийняла з одної полиці книжкової шафи, яка правила за бар, пляшку коньяку, наповнила два пузатих келихи, один поставила перед Богданом, іншого ж одразу випила, що свідчило про звичку, вироблену тривалим тренуванням.
— А тепер, пане, прошу мені — сказати, про що саме ви хочете від мене довідатися?
Богдан відповів не зразу. Він думав про те, чому в Матильди Григоріу тремтіла рука, коли вона підносила до рота келиха? Чи ж вона тремтить у неї завжди? Це й не дивно, якщо мати на увазі вміст бару і, головним чином, легкість, із якою вона перехилила склянку. Чи, може, вона тремтіла від хвилювання, і саме через його присутність?
— Я хотів би отримати деяку інформацію відносно вашого сусіда.
— Ви кажете про пана Пенделяну?
— Так, про нього.
Матильда Григоріу кинула на нього підозріливий догляд. Хоч вона й була дуже нафарбована,
