Балтазар прибуває в понеділок

— Ні! Поки що дізнайтеся, якому богові вій молиться? Мене в першу чергу цікавить, чи не займається він ще чим-небудь, крім жебрацтва? Може, я помиляюсь, але слово честі, цей чоловік не дуже схожий на жебрака!

Пічоруш чимдуж побіг сходами. Але коли вийшов па вулицю, то жебрак уже зник.

IV. ЕПІДЕМІЯ САМОГУБСТВ ТРИВАЄ

Нора Солкану жестом спинила таксі. Шофер під’їхав до неї й зупинився біля тротуару. Вона сіла в машину й гучно хряпнула дверцятами. Шофер, зиркнувши на неї через плече, хотів сказати: «Невже, панно, ви ніколи не сідали до машини?» Але вона була така вродлива, що він не сказав нічого.

Нора злегка посміхнулася посмішкою, проти якої, як вона була переконана, не міг в стояти жодний мужчина, — але цього разу та посмішка була швидше рефлекторними скороченнями м’яза біля лівого кутика вуст. Вона була така ображена, що й не здивувалась, коли їй не вдалося посміхнутись.

— Куди вас везти, панно?

— Відвезіть до Тріумфальної арки.

Вона зіщулилася в куточку, заглиблена в думки, які її турбували й лякали. Час від часу шофер поглядав на неї в дзеркало, й щоразу вона здавалась йому така чарівна, що він у захваті вигукував подумки: «Яка ж вона з біса гарна». Йому кортіло заговорити до неї, але він все не насмілювався. Не тому, що це було складно для нього, а тому, що бачив, яка вона сумна. Не зважившись, він їхав повільно, як водій-аматор, що тільки недавно сів за кермо. Та як повільно він не їхав, вони прибули до Тріумфальної арки раніше, ніж він наважився заговорити:

— Поїдемо далі, панно?

— Ні!.. Ні!.. Я тут вийду!.. Так, тут! — відповіла вона, усе ще збентежена думками, у яких вона ще недавно тонула, мов у трясовині.

— Ви підете в парк?

— А це вас не стосується! — різко відповіла вона, пронизуючи його поглядом.

— Я вас не питав з лихим наміром, панночко! — вибачився він. — Я просто гадав собі: якщо ви будете в парку з годину, я міг би потім підвезти вас до міста, бо тоді я знову туди їхатиму.

— Ні!.. Дякую!.. Назад я поїду тролейбусом.

Вона хряпнула дверцятами і дуже швидко пішла в напрямі будинку «Скинтейї». Та за кілька кроків спинилася й почала лічити лавки, які поминула. Усього чотири. Вона рушила далі. П’ята лавка, шоста, сьома… Коли була на лінії десятої, поспішно сіла. Нарешті прийшла. Та ще й вчасно. Вона поглянула на годинника. Була одинадцята. Об одинадцятій вона повинна була неодмінно сидіти на десятій лаві від Тріумфальної арки. Повинна була? Зрештою чому вона повинна була сидіти тут? Серце почало стукати дужче, ніж звичайно.

«Зрештою, що ж трапилося сьогодні?»

Вона прокинулася, як завжди. Та не скочила одразу з ліжка, як то робила звичайно, а стала ще ніжитися в ліжку. Хіба в неї боліла голова? Ні. Скоріше її охопив якийсь поганий настрій. А може, и просто ліньки було йти на роботу? Вона потягалася, позіхала. Зрештою, на превелику силу встала з ліжка. І коли встала, то знала, їй було ясно, що вона вже не піде на роботу, хоч начальник і попередив її напередодні, що в нього є для неї багато роботи.

«Хіба робота коли-небудь скінчиться? — подумала вона, щоб себе підбадьорити. — Якщо я раз і пропущу роботу, то дірка в небі не з’явиться. Я стомилася, просто стомилася!»

Та, знайшовши це пояснення, вона знала, що то лише зачіпка, а в дійсності вона не пішла на роботу тому, що повинна була об одинадцятій поїхати провітритися. Провітритися? Вона дуже здивувалася своїм примхам. Як же в лихої години провітрюватися в таку пору, коли починається велика спека? Відповіді вона не знайшла, зате відчула себе одразу дуже стомленою і, зітхаючи, лягла на дивані. Через напіввідчинене вікно до неї долітав приглушений вуличний гамір, наче це гуркотів невеликий літак, пролітаючи над хмарами. І вона уявила саму себе в літаку. Точніше, уявила себе пілотом туристського літака, після чого її одразу занудило.

Скочивши з дивана, вона подивилася на годинника. Була десята, а вона навіть ще й не вмивалася. Побігла до ванної. Потім швиденько вдяглася, та як не поспішала, не встигла зібратися раніше як за чверть одинадцята. З відчаю й роздратування, та основне з відчаю, сівши в ліфт, аж заплакала.

«Господи, точно об одинадцятій не буду на лаві», — подумала вона, витираючи сльози хустинкою.

Та їй поталанило. Ледве вибігла на вулицю, одразу знайшла таксі. О п’ять хвилин по одинадцятій вона вже п’ять хвилин відпочиває на десятій лаві.

Нікого не чекала. Було гаряче й парко, й лише тепер вона пожалкувала, що не лишилася вдома байдикувати на дивані до вечора. Яка дурна думка — їхати в таку спеку. Зрештою, чого вона приїхала? Провітритися? Вона згадала, що в ліфті плакала від страху, що не приїде вчасно. Спочатку вона почервоніла, потім відчула, що її охоплює жах.

«Як це вчасно? Чого я повинна приїхати сюди об одинадцятій? Адже я нікому не призначала побачення. Невже я повинна бути тут тільки з бажання провітритися? О боже! Що зі мною діється?»

Її охопив жах. Зрештою все те, що вона робила відтоді, як прокинулася, скидалося на нісенітницю. Не пішла на роботу, хоч начальник і попередив, що в неї буде багато роботи. Потім втовкмачила собі в голову, що об одинадцятій неодмінно повинна бути на шосе, та ще й на якійсь певній лаві. Так, це справді так: втовкмачила собі в голову, і серйозність усієї справи полягала саме в цьому. Чи не була вона на грані божевілля?

«Я повинна буду поговорити з Матеєм. Він скаже, чи не треба мені проконсультуватися в спеціаліста».

Матей — це її друг. Нора Солкану була вже одружена, але через два роки після весілля, тобто у віці двадцяти двох років, розлучилася. Хоча відтоді минуло вже шість років, Нора й не думала вдруге виходити заміж. У неї був друг, якого вона любила досить егоїстично, тобто любила його лише тому, що завдяки йому вона не почувала себе самотньою. І цього з неї було досить. Нора зітхнула. їй було жаль, що біля неї немає Матея, щоб висловити йому все те, що з нею трапилося, й попросити поради. Матей був чоловіком терплячим, як янгол, і йому ніколи не набридало слухати її, хоч вона була занадто егоїстична і весь час говорила лише про себе. Матей був лікар-окуліст і працював тепер у поліклініці. Вона сиділа сама, відчувала себе самотньою й нудилася. По шосе метушливо мчали машини, автобуси й тролейбуси.

Вона поглянула на годинника. Минула чверть години. Що вона повинна тепер робити? Яка дурниця? Нічого! Адже вона не прийшла з певною метою. Прийшла провітритися. Правда, повітря тут було не особливо чисте. Та якщо вона уже була тут, холодок під деревами приємніший, ніж задушлива спека в автобусі чи тролейбусі. Вона залишиться тут ще на часину, а потім повільно, холодочком поміж деревами піде в ресторан «Міоріца», з’їсть смаженого м’яса, вип’є зо дві пляшки пива. Аби лиш було чеське пиво «Пільзен», як минулого тижня, коли вона була там з Матеєм.

Раптом вона згадала про свого начальника. Майже весь час вона думала про нього, але лиш тепер уявила його так, ніби він стояв у неї перед очима. Начальником називали його всі. Так і вона до нього зверталася. В глибині душі вона хотіла б назвати його Октаве, але не могла, не насмілювалась. Спочатку, з першої_ж миті знайомства він був для неї лише начальникам. Високий, стрункий, без сумніву гарний мужчина. Очі кали особливу принадність, яку не можна навіть пояснити. На її думку, жодна жінка не могла б лишитися байдужою, коли б його очі зупинилися на ній так, як звичайно мужчини дивляться на жінку. Може, тому, що в начальника такі гарні очі, Нора хотіла б закохатися в нього. Та хоч очі його були й гарні, вони були недоступні, бо він теж був цілком недоступний начальник, і з першої миті, хотів того чи не хотів, поводився як начальник. Нора й раніше мала начальників, але ті були начальниками лише тому, що інші, вищі за них, дали їм відповідну посаду. Вони зовсім і не вдавали з себе суворих начальників, і не були ними. Фактично багато разів, коли вона друкувала на машинці або відповідала по телефону, Нора питала сама себе, чи існує ще й інший, справжній начальник, крім того, якому вона підлягає?