Балтазар прибуває в понеділок

Вранці, коли начальник приходив на роботу завжди в той самий час, від нього злегка пахло лавандою і тютюном, тютюном, з якого виготовляють цигарки «Папастратос». Він бажав їй доброго ранку тим люб’язним тоном, яким говорив до неї завжди. Насправді він цим томом розмовляв з усіма, ніколи не дратувався, не підвищував голосу, ніколи не робив зауваження. Коли в цього й було якесь зауваження, то він робив його в такій формі й таким тоном, що винуватець вважав, ніби його фактично познайомили з новим розпорядженням. Так, він завжди був дуже люб’язний, дуже ввічливий, дуже гуманний. Якщо траплялося, що в неї не було роботи, то він дозволяв їй піти додому раніше, а коли вона просила дозволити вийти на годину, — він звільняв її на весь ранок. Та все те відбувалося в рамках точних партикулярних стосунків, причини яких вона не змогла бачити й відчувати інакше, ніж як «начальник». Начальник ніколи не жартував з нею, не говорив їй приємних слів, наприклад, що зачіска або сукня їй личать. Одне слово, він був начальник, і тому, можливо, їй було важко уявити його в домашніх умовах. Вона знала, що він був одружений, а тепер живе один, але чи померла його дружина, чи він з нею розлучився, вона не змогла дізнатися. Вона не могла його собі уявити в стосунках з іншими жінками, з друзями.

Після того як він ішов додому, вона заходила до його кабінету, щоб перевірити, чи він чогось не забув. Робила так з перших днів, коли стала його секретаркою. Потім продовжувала робити це й далі, хоч упевнилася, що швидше сонце поверне назад на схід, ніж начальник забуде щось на письмовому столі. Та вона й далі вперто продовжувала заходити до його кабінету, гадаючи, що, може, колись їй пощастить знайти забутий папірець чи ще що-небудь, покладене не на те місце, на якому начальник призначив йому лежати. Щоразу зі справжнім подивом оглядаючи стіл і інтер’єр кабінету, такий близький їй, вона зовсім не могла повірити, що хтось там працював протягом восьми годин. Кабінет виглядав не так, як наприкінці, а як на початку робочого дня. Лише ледве вловимий аромат лаванди й цигарок «Папастратос» засвідчували присутність того, хто щойно вийшов. Після цього вона теж ішла розлючена, що й цього разу начальник нічого не забув, що все було в суворому порядку, як учора, позавчора, як і в інші дні протягом двох років. Вона йшла сердита, бо вперто вірила, що якщо колись вона помітить у нього хоч найменшу неакуратність, то відчує його більш людським.

«Однак треба було все ж подзвонити начальникові», — докоряла сама собі, раптом схвилювавшись. Звичайно, якби вона це зробила, то могла б почути, як він втрачає самовладання, дратується, підвищує голос. А як вона дуже бажала, щоб так сталосяі Один раз, хоча б один-єдиний раз побачити, як він втрачає рівновагу, як кричить на неї, інакше кажучи, побачити його звичайною людиною із звичайними почуттями.

— Цілую ручки, панно Норо!

Нора винирнула зі своїх думок, наче зі сну, коли раптом вдарить буря. Перед нею стояв чоловік, вже немолодий, і ввічливо посміхався. Але вона не пригадувала, знайомий він їй чи ні.

— Ви мене знаєте, пане?

— Звичайно, знаю, панно Норо, хоч ви мене й забули.

І, не спитавши дозволу, він також сів на лаву праворуч.

— Звичайно в мене добра зорова пам’ять, і цього разу, здається, вона мені теж не зрадила: я не пам’ятаю, щоб я з вами колись знайомилася.

— Познайомилися, панно, познайомилися в пані Ортанси.

— Ага, у пані Ортанси.

І вона почервоніла, бо їй не хотілося згадувати про ті часи, коли вона відвідувала пані Ортансу.

— Відтоді минув рік. Адже так?

— Так, рік.

— Коли б ви знали, як пані Ортанса сумує за вами.

— Серйозно?

І про себе:

«Треба піти звідси. Цей старий дратує мене. Тільки й мови, що про пані Ортансу».

— І є за чим сумувати, панно!

— Ви гадаєте?

— Звичайно, я певний. Чи можна вас запитати, панно Норо?

— Питайте, пане… Не пам’ятаю вашого імені.

— Моє прізвище Подару. Отже, можу насмілитися…

— Насмілюйтеся, пане Подару.

— Допускаю, що ви не зустрічаєтеся з пані Ортансою, бо ви посварилися… чи з інших причин… зрештою, це мене не стосується. Та мені було б цікаво дізнатися, чи берете ви тепер участь у їхньому гуртку? Чи, може, влаштували такий гурток у себе вдома?

— Вам дійсно цікаво?

— Дорога панно, це мене цікавить з дуже важливої причини. Не хочу говорити вам компліментів, але відгоді, як ви не відвідуєте нашого гуртка, він став дуже не цікавий. Чи відомо вам, що і в мене була думка його покинути, але я не знаю ніде іншого. Якщо ви відвідуєте якийсь гурток, то я прохав би ввести туди й мене.

— Ні, пане, я не відвідую ніякого гуртка. Це мене більше не цікавить.

— Хочу вірити, що ви жартуєте, панно?

— Зовсім не жартую.

— Ви, мабуть, мені не довіряєте?

— Пане Подару, повірте, що мене більше не цікавлять сеанси спіритизму.

— Але ж, панно, — обурився він, — це просто злочин! Ви, саме ви були в нас чудовим медіумом! Пані Ортанса згадує про вас щосеансу. Вона говорить, що вже ніколи більше не знайде такого ідеального медіума, як ви.

— Може. Але я вам уже сказала, що спіритизм мене не цікавить. То було, мов грип, який уже, дякувати богові, минув.

Старий подивився на неї непевно. Та це було дійсно так. Нора познайомилася з мадам Ортансою незабаром після того, як стала секретаркою в начальника, познайомилася через приятельку, пристрасну спіритистку, яка належала до гуртка пані Ортанси. Та приятелька запропонувала їй бути присутньою на одному з сеансів, хоча б із цікавості. Вона погодилася. Перший сеанс їй не сподобався. Все ж вона почала відвідувати гурток, коли пані Ортанса виявила в неї якості медіума. Однак минуло кілька сеансів, і вона відмовилася. Відмовилася з розрахунку, боячись, що втратить роботу, коли дізнаються про її відвідини спіритичного гуртка. Бо як можна бути секретаркою начальника й браги активну участь у спіритичних сеансах, та ще й як медіум!

— Панно Норо, — почулися їй, мов крізь сон, слова Подару, — я набагато старший за вас, адже так?

— Так, старший. Колись, якщо не помру, я теж буду у вашому віці.

— Не намагайтеся мене втішати. Мені не жаль, що я вже не молодий. Повірте, що жалкувати за чимось, чого не можна змінити, нерозумно. Та я хотів сказати інше, дорога Норо. Саме тому, що я набагато старший за вас, то можу дозволити собі дати вам пораду.

— Звичайно, пане Подару, звичайно.

— Отож, панно, я вам скажу, що ви робите величезну помилку, коли відмовляєтесь від зв’язку з іншим світом, світом духів, саме ви, що дістали від природи особливе чуття…

Та Нора вже його не слухала. Вона раптом відчула непереборну потребу піти, негайно повернутися до міста. Це бажання було таке ж сильне, як і те, що змусило її сюди приїхати. І вона, не слухаючи його, не сказавши жодного слова, піднялася й, не зважаючи на спеку, швидко пішла до автобусної зупинки.

«Тільки не дуже запізнитися!.. Тільки не дуже запізнитися!» — повторяла про себе стурбовано і схвильовано. Та вона зовсім не подумала про те, куди їй треба прийти, не дуже спізнюючись? Ні, такого їй і на думку не. спало, бо вона турбувалась одним — чи не прийде надто пізно?

Коли вона підійшла до зупинки, саме зупинився автобус. Він прибув з аеропорту переповнений, і вона ледве могла втиснутися. Зусилля й спека дуже її втомили. Молодик запропонував їй місце. Вона була така знесилена, що не могла навіть подякувати йому. Ще до того, як автобус дійшов до наступної зупинки, Нора заснула, і їй снилося, що вона не встигла на автобус, що наступний автобус запізнився і коли він з’явиться,