відмовляються. Я ж пам'ятаю, як мого тата агентша вмовляла.
— То що ж будемо робити все-таки? Раз обіцяли, щось робити треба.
— До капітана з тим «агентом», по-моєму, йти недоцільно, — Вітасик чекав, що Женя буде його переконувати, щось доводити, але Женя сказав:
— Я згоден. Я на місці капітана теж за цю справу не взявся б… Все воно якесь… сумнівне, непереконливе, бездоказове… Все на якихось непевних догадках.
— То що ж ти пропонуєш робити? Сам кажеш, треба робити. А що?
— По-моєму, самим треба спробувати щось довідатися.
— А як?
— Ну… ну от давай хоча б… от давай подзвонимо самому член-кору Стародубу і доктору наук Помазану і скажемо — від агента «СД». Якщо це справді шантаж, рекет, то вони повинні себе якось виказати.
— Ну що ж — давай.
Розділ VII
Дружина академіка Яворського Маріанна Сергіївна раніше працювала артисткою драматичного театру, але, як це часто буває, акторською своєю долею була незадоволена. Вважала, що головний режисер недооцінює її, дає не ті ролі, яких вона заслуговує, ставиться недоброзичливо й упереджено.
Тому, коли останнім часом почалася мода на театри-студії, її охопило жагуче бажання створити такий театр.
Нарешті вона підбила на це свого колегу і товариша по театральному інституту чергового режисера Костянтина Бородавченка.
— Ти Костянтин, я Сергіївна. Сама тінь великого Костянтина Сергійовича Станіславського благословляє нас очолити новий театр!
Бородавченко не заперечував. Немає в світі чергового режисера, який не хотів би стати головним.
Вони загітували ще десятка півтора молодих акторів і актрис, недавніх випускників, які прагнули творити й працювати по-новому, і організували експериментальний театр-студію «Бурлеск нових спудеїв».
Творці нового бурлеску мали на меті не стільки ставити пародії на біблійні теми, скільки пропагувати вічні істини добра на прикладах сюжетів святого письма. У своєрідній, звичайно, театральній формі.
Самі стіни театру-студії вже повинні настроювати глядача на чисті думки й високі почуття. «Бурлеск нових спудеїв» містився у колишній трапезній Андріївського монастиря. То була єдина споруда, що лишилася від зруйнованого у тридцяті роки великого, кажучи по-сучасному, церковного комплексу.
Протягом десятиліть у трапезній був склад господарчих товарів. І щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти великих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих, хтозна, чи почули б колись склепіння трапезної пристрасні голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо господарники твердо стояли на тому, що перебудова — це передусім матеріальні ресурси, і без матеріальних ресурсів успіху перебудови не досягти.
— Але чому ті матеріальні ресурси повинні зберігатися у храмі? — патетично запитували академіки.
— Ніякий то не храм, а трапезна, звичайна їдальня по-теперішньому, де монахи харчувалися і колупали в зубах, — цинічно відповідали господарники.
— Де ви бачили звичайну їдальню з банею і хрестом? Там же й церква була, ікони висіли. І взагалі то пам'ятник архітектури, охороняється державою. А ви там банки з оліфою та пляшки з скипидаром, руберойд усякий зберігали. А щодо перебудови і матеріальних ресурсів, то не треба забувати про людину, про її духовні запити. І моральна перебудова не менш важлива за матеріальну.
Одне слово, академіки перемогли, господарники, матюкаючись, забрали свою оліфу, скипидар і руберойд, звільнивши таким чином плацдарм.
Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, робили капітальний ремонт.
Так народився «Бурлеск нових спудеїв» — дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка — фундаторів експериментального театру-студії.
Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася пізно увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ з пампушками та вареники з картоплею, які так смачно готувала колись дружина.
Єдиний син Яворських вчився у військовій академії в Ленінграді.
Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася її студентському кафе. Самообслуговування.
Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна поверталася з свого «Бурлеску», будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так:
— Льолику! (вона називала Леоніда Миколайовича Льоликом.) Ти вибач, але нам ще потрібно карбованців триста. Розумієш, ми купуємо апаратуру для звукозапису і нам трошки знову не вистачає. Я все записую, все до копієчки. Ми оддамо! Обов'язково.
— Віддасте-віддасте! — усміхався академік. — На тому світі вуглинками.
Він любив свою експансивну дружину і не був скупий.
Без його підтримки експериментальний театр-студія давно б прогорів.
Тому коли одного разу, повернувшися опівночі з театру, Маріанна Сергіївна побачила, що її чоловік не спить, а сидить на кухні зі своїм братом Богданом (Болеком, як вона його називала) — то дуже здивувалася. Її Льолик був пунктуальний, завжди вкладався спати об одинадцятій годині, та й Болек ніколи так пізно у них не засиджувався.
Але ще більше здивувалася вона (навіть не здивувалася — вразилася!), коли академік Льолик винувато усміхнувся (він ніколи так не усміхався!) і сказав:
— Марі!.. Я не знав, як тобі сказати… От навіть Богдана запросив, щоб порадитися. Але потім вирішив сказати все як є.
— Що? Що сталося? — похолола вона.
— Я програв у преферанс велику суму.
— Ану тебе! А я вже злякалася! — полегшено зітхнула вона. — Подумаєш! Міг і не говорити. Бог з ним.
— Я теж так вважаю. Але все-таки сума досить значна. Тому я й вирішив покаятися перед тобою.
— Скільки?
— Двадцять тисяч… З гаком.
— Що-о?! — вона застигла. — Ти жартуєш. Болек! — вона перевела погляд на Богдана Миколайовича.
— На жаль, ні, — зітхнув той.
— Кому? Кому ти програв? Що це за… за шахраї такі?! Що це за преферанс? — голос її дужчав, набирав силу. — Це злодії якісь! Шулери! Бандюги. Піймали тебе, як карася на гачок! Побачили — академік. І вирішили… Я цього так не залишу! Ні! Я… Я… Кому ти програв? Прізвище. Ім'я. По батькові. Сподіваюся, ти не з таємничими незнайомцями грав у преферанс?.. Я хочу знати, кому мій чоловік…
Академік перебив її:
— Саме тому, що ти така збуджена, що ти так настроїлася, я й не можу сказати, кому я програв. І не скажу. Ніколи. Картярський борг — це борг честі.
— Я не знала, що ти такий гусар!
— Я не гусар, Марі. Але поняття честі для мене теж святе, — твердо сказав академік.
Маріанна Сергіївна заплакала.
Вона добре знала свого чоловіка, знала, що слово його непохитне.
