Помазанів телефон взагалі мовчав. Тільки десь годині о сьомій, коли Вітасик уже без всякої надії востаннє набрав номер, в трубці несподівано клацнуло, монета провалилася, і бадьорий голос промовив:
— Алло!
Вітасик так розгубився, що забув усі зарані продумані слова і не міг нічого сказати.
— Алло! Я вас слухаю! — повторив голос.
— Відповів, — прошепотів розгублено Вітасик Жені, прикривши трубку рукою.
— Ну що ж ти? Давай!.. Доктор наук Помазан! Вас турбують за дорученням агента «СД», — гаряче зашепотів, підказуючи, Женя.
— Доктор наук Помазан? — тремтячим голосом спитав у трубку Вітасик.
— Так-так. Я вас слухаю.
— Вас турбують за дорученням агента «СД»… — одним духом випалив Вітасик і замовк.
На тому кінці дроту теж якусь хвилю мовчали, а потім той самий бадьорий голос швидко заговорив:
— Слухаю вас уважно. Не кладіть трубку. Говоріть.
— У нас є важлива інформація. Тільки не по телефону.
— Що ж, приходьте. Будь ласка. Я вас чекаю. Адресу знаєте? Пушкінська вулиця, 7, квартира 91, п'ятий поверх. Приходьте.
Повісивши трубку, Вітасик якийсь час розгублено дивився на Женю, потім слово в слово переказав усе, що говорив Помазан.
— Так, — сказав Женя. — Значить агент «СД» таки справді існує. І Помазан про нього знає. Інакше він би просто здивувався: «Який агент, що за жарти?»
— Точно, — хитнув головою Вітасик. — Я ж так і казав. Пам'ятаєш? Якщо не здивується, а навпаки — схвилюється, значить, агент йому дзвонив.
— Що ж робити? Іти до нього?
— Я думаю: треба. А що він нам зробить? В крайньому разі розкажемо все як є. Без брехні.
— Взагалі, правильно. Ми ж хочемо їм усім добра. Щоб той агент їх не шантажував, не витягав у них гроші.
— Але щось надто швидко погодився він зустрітися, — роздумливо проказав Вітасик. — Та ще й сам: «Не кладіть трубку. Говоріть…» А може, там уже засідка? Ми прийдемо, а нас — цоп! — міліція.
— Ну й що? Ти міліції боїшся?
— Та ні… але… подумають, що ми з тим агентом заодно.
— Не подумають. Ми ж для затравки. І Горбатюк у курсі, — Женя заспокоював Вітасика, але й в самого коти на серці шкребли.
Засідки не було.
Двері їм одчинив маленький худорлявий дідок у потертих джинсах, кросівках і картатій фланелевій сорочці.
З-під сивих настовбурчених брів весело дивилися жваві сірі очі.
— Це ви дзвонили? Заходьте-заходьте.
Він завів їх у велику кімнату, заставлену скляними шафами, де не лише на полицях, а й нагорі під стелею стояли десятки, а може, й сотні фарфорових собачок.
У Жені й Вітасика аж очі розбіглися.
— Що? Подобається? — усміхнувся Помазан і, не чекаючи відповіді, закивав головою. — Будьте певні! Такої колекції немає ні в кого на Україні. З усього світу. З п'ятдесяти трьох країн. А оцей маленький з одбитим вухом побував навіть в Антарктиді. З експедицією… Ну добре, добре, — перебив він сам себе, — не будемо відволікатися… Сідайте, будь ласка!..
Він посадив хлопців на низенький м'який диван і уважно почав роздивлятися, переводячи погляд то з Жені на Вітасика, то з Вітасика на Женю.
Хлопці розгубилися і мовчали.
— Що ж вам сказати, хлопці мої дорогі, — враз посерйознішавши, промовив доктор наук. — Бачу, ви не наважуєтесь почати розмову. Дуже ви молоді й, мабуть, недосвідчені. Не знаю, чого вам доручили цю справу. Я б на його місці обійшовся без такої делегації. Розчулювати мене не треба. Передайте, що я не передумав, що все зроблю. А затримався тому, що… вибачте, ще не зібрав потрібної суми. Так і передайте. Але я вже знайшов покупців і на тому тижні…
Хлопці були так вражені його словами, що тільки перезиралися, не в змозі вимовити ні слова.
— Не буду вас більше затримувати, діти мої дорогі. Нелегка у вас місія. От нате вам на згадку про мене, — він витяг з шухляди і простягнув їм по шоколадному цуцику у блискучій кольоровій обгортці.
Через хвилину, так нічого й не сказавши, вони вже стояли за дверима на площадці, тримаючи у руках шоколадних цуциків.
І тільки на вулиці Женя нарешті сказав:
— Ну!.. Ти щось розумієш?
— Все розумію! По-перше, що ми — йолопи. По-друге, що він прийняв нас за спільників агента «СД», який прислав нас до нього, щоб розчулити, бо він досі не сплатив гроші. По-третє, що Помазан щось продає, щоб зібрати потрібну суму. І по-четверте, — і це найголовніше! — що агент «СД» таки рекетир і шантажує вчених. Тут сумнівів нема жодних.
— Так. Я згоден. Сумнівів нема.
— То що ж тепер робити?
— Мусимо щось робити. Бо так вийшло, що ми стали фактичними спільниками рекетира. Наш візит допоможе йому прискорити одержання грошей.
— А що ж тепер?
— Думаю, що з рекетирами нам самим тягатися не під силу. Треба знову йти до Горбатюка. Тепер уже, думаю, він не відмовиться. Факти переконливі.
Розділ IX
— Так от. В одному будинку з член-кором Стародубом живе такий собі Пищенко, вже немолодий, сім разів судимий, відбував покарання за шахрайство, в тому числі шантаж і здирство. З Стародубами, особливо з «кореспондентшою» Іриною Семенівною у конфлікті. Через собаку. Колись Пищенко, будучи у нетверезому стані, вдарив стародубівського пуделя дрючком. «Кореспондентша» скаржилася дільничному і навіть хотіла подавати до суду. Пищенко при сусідах нахвалявся зробити їй «тьомную жизнь». До речі, ініціали Пищенка С. Д. — Степан Данилович. На це звернули увагу наші юні друзі, які мені ту інформацію про Пищенка й видали. Женя живе в одному будинку з Пищенком і Стародубом.
— Ну, а причому тут Помазан, Яворський, Петриківський? З ними ж у Пищенка нема конфлікту.
— Спробував шантажувати Стародуба, вийшло. Він і на інших переключився. Навколо Степана Даниловича крутиться багато молоді. Як усі шахраї, він людина контактна, товариська. Для молодих сучасних гультяїв, які люблять кайф і ненавидять працю, моральне кредо Степана Даниловича, його життєвий досвід привабливі й надихаючі. Можливо, сам Степан Данилович і не шантажує. Він, так би мовити, «мозковий центр». А безпосередні виконавці — молоді лобуряки. Тому вони й називають себе агент «СД» — «агент Степана Даниловича» — така собі гра слів.
— Що ж, логіка є. Вам, Анатолію Петровичу, не відмовиш у розсудливості.
— Вчуся у вас, дорогий Степане Івановичу.
— Отже, давай підсумуємо, що ми маємо на сьогоднішній день. Головне те, що тепер уже ясно: агент «СД» — не страховий агент, що випадково помилився номером. І професору Петриківському, виявляється, він дзвонив. І доктору наук Помазану. Отже, не тільки академіку Яворському. А те, що розповіли наші хлопці сьогодні про свій візит до Помазана, — взагалі дивовижно. Помазан прямим текстом, не криючись, говорив з ними, думаючи, що вони посланці агента.
