— Гадаю, з Помазана й треба почати.
— А може, з Яворського? От Ніна сказала, що сьогодні до неї приходила дружина Яворського, плакала, не знає, що робити. Чоловік категорично забороняє їй втручатися у його «програш», а вона з відчаю пішла на неетичний крок, зазирнула у його ощадкнижку і виявила, що «програв» він не двадцять, як говорив, а сорок тисяч, удвічі більше.
— Сорок?! — вигукнув капітан Попенко. — Знову сорок! Стільки ж, як професор Яворський та член-кор Стародуб. Це вже не випадково. Нічого собі «такса» у цього «агента». Але все-таки мені здається, починати треба з Помазана. Раз він говорив з хлопцями так одверто, на цьому можна зіграти. А до Яворського як під'їдеш? Він з дружиною на цю тему не хоче говорити, зі мною не захоче й поготів.
— Ну що ж, можна почати й з Помазана. Помазан за тобою. Ти й підеш до нього… Але знову ж таки неофіційно. Ніна пробувала умовити дружину Яворського написати заяву, щоб можна було почати розслідування, але та й слухати не хоче. Отже, можлива лише приватна делікатна розмова.
— Спробую.
Наступного дня Анатолій Петрович подзвонив надвечір Помазану:
— Пробачте, будь ласка, мені сказали, що ви колекціонуєте порцелянових собак. Я теж колекціонер, правда, початкуючий. Чи не можна було б глянути на вашу колекцію?
— О! Будь ласка! Будь ласка! Дуже приємно. Приходьте. Хоч зараз.
Колекціонери — народ особливий. Коли хтось виявляє інтерес до предмета їхньої пристрасті, вони ладні прийняти його навіть серед ночі.
Помазан зустрів Анатолія Петровича, як то кажуть, з розкритими обіймами.
Розглядаючи порцелянових цуциків, Анатолій Петрович висловлював щире захоплення. Йому навіть не доводилося кривити душею: статуетки були справді чудові.
— У вас унікальна колекція. Це справжнє багатство. Але, пробачте, ви дуже необережні, — усміхаючись якомога привітніше, сказав Анатолій Петрович. — Зараз так зросла злочинність, а ви пускаєте до себе незнайому людину, повіривши їй на слово.
— Я довіряю своїй інтуїції, — сказав Помазан. — І вона ніколи мене не підводила.
— Ніколи? — знову усміхнувся Анатолій Петрович. — Ви так певні? І не бувало, що ви помилялися в людях? Не бувало, щоб хтось зловживав вашого довірливістю?
— У принципі ні.
— Тоді ви щаслива людина. На жаль, деякі ваші колеги вчені не можуть цим похвалитися. Є підозри, що зараз у середовищі вчених, академіків, професорів діє якийсь спритний шахрай, який називає себе агент «СД». Дзвонить, вимагає гроші, причому велику суму. Сорок тисяч. — Анатолій Петрович, кажучи, дивився просто у вічі Помазану.
Той одразу спохмурнів.
— Хто ви такий? Здається, інтуїція мене таки підвела. Вперше в житті.
— Ні. Якраз не підвела, — усміхнувся Анатолій Петрович, виймаючи посвідчення. — Я з міліції. Хотів би допомогти вам і вашим колегам. Розумію — коли професійний досвідчений злодій шантажує, він робить це дуже вміло і те, що жоден з потерпілих не звернувся до міліції, свідчить про високий професіоналізм рекетира. Але тим більше його треба знешкодити…
— Я з вами згоден, але… — Помазан теж усміхнувся. — Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента «СД». Пробачте…
Помазан дивився прямо у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність.
— Шкода, що ви не довіряєте нам, — зітхнув Анатолій Петрович. — Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент «СД», відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха.
— Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти.
— Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом «СД» не мають.
Помазан нервово стулив губи:
— Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали?
— Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи.
— А звідки тоді вам відомо?..
— Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента «СД», не зовсім коректно.
— І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів «агент „СД“» я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима, — це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не примушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої, чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу. Бажаю вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене все-таки не зрадила. Бувайте здорові!
Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як потиснути руку доктору наук Помазану і піти.
Розділ X
Коли перехожі бачили його на вулиці, ніхто й подумати не міг, що то карний злочинець. Випещене благородне обличчя, окуляри, сива професорська борідка, на голові крислатий велюровий капелюх, штовхне когось ненароком: «Пробачте! Даруйте! Пардон!» Завжди пропускав поперед себе у дверях навіть чоловіків, не кажучи вже про жінок. Знайомим жінкам при зустрічі цілував руку.
Тільки зрідка, коли бував «під чаркою», тобто у нетверезому стані, дозволяв собі «розслабитися», і тоді ставало видно, що більшу половину свого життя він провів за гратами у товаристві не дуже вишуканому. Тоді з язика його замість «Даруйте! Пробачте! Пардон!» зривалися вирази іншого гатунку. Саме в такий день і зародився конфлікт Степана Даниловича з «кореспондентшою» та її пуделем.
Але то бувало, повторюю, дуже рідко. Здебільшого Степан Данилович був вихований, ввічливий, навіть запопадливий. Жив він в окремій однокімнатній квартирі, де, крім нього, була прописана ще й його сестра, яка насправді жила у своїх дорослих дітей в Кагарлику.
Степан Данилович любив товариство, особливо молоде. В його квартирі весь час товклися юнаки й дівчата, слухаючи його безконечні теревені… під музику. Степан Данилович не лише балакун, але й меломан. Збирав платівки, здебільшого старовинні. І всім казав: «Якщо знайдете десь старовинну платівку, негайно несіть до мене. Купую за грубі гроші». Женя не раз чув ці слова. І тепер у нього виникла ідея:
— Ми повинні десь роздобути платівку.
— У нас є, — сказав Вітасик. — Але, по-моєму, старовинних серед них нема.
— Треба пошукати. Ти ж розумієш, ми повинні з ним зустрітися, ми повинні з'ясувати — він чи не він. Міліції це важче, ніж нам.
Вітасик не заперечував. Це саме він перший висловив припущення — а чи не Пищенко шантажує вчених. Хоча Степан Данилович жив не з ним, а з Женею в одному будинку, та Вітасик про його існування, звичайно, знав. А на ініціали (СД) вже звернув увагу Женя.
Вітасикові батьки теж любили музику, в них був стереопрогравач «Вега» з колонками. І великий дерев'яний ящик з платівками.
— Доведеться без дозволу, — зітхнув Вітасик. — Бо якщо зараз почати пояснювати, мати категорично заборонить. Вона минулого разу сказала: «Щоб це було востаннє. Жодних розслідувань, жодних контактів з злочинцями!»
— Звичайно, ризикувати не можна. Потім уже якось пояснимо. Візьмемо гріх на душу.
Вони довго перебирали платівки, нарешті знайшли найстарішу — затерту, надщерблену — з одного боку танго «Циган», з другого — фокстрот «Ріо-ріта».
— Мама її збиралася викинути. Вона так шипить, майже нічого не чути.
