якогось кооперативу Дикому Семену чи Степану, точно не пам'ятаю.
І назви кооперативу не пам'ятаю. Хвилювалася дуже. І від несподіванки. І сорок тисяч треба ж було перерахувати. А я ж поспішала… Рахую, а сама думаю: «Чого він приїхав здавати гроші аж сюди, до нас, як живе у центрі міста, я точно знаю. І прізвище чуже. І сума така. Щось тут не так». Бачу — і він нервує, аж випіки на щоках. То зиркне на мене, то одведе очі, то зиркне, то одведе. Нарешті перерахувала я гроші, виписала квитанцію, пішов він. А тут інкасатор приїхав. А потім я вже боялася, що на поїзд не встигну. З начальницею я ще зарані домовилася, що вона мене в кінці дня підмінить. Так що я нікому нічого про свої сумніви й не сказала у той день. Чого, думаю, паніку на ходу піднімати. Може, я й обізналася. Може, то справді якийсь Добровольський, а не Яворський… Але потім у поїзді, і згодом у Москві весь час думала про це, згадувала і впевнилася — то був-таки він, не могла я помилитися. Я ж його не один, а кілька разів бачила на прем'єрах. А у мене зорова пам'ять прекрасна…
Вітасик весь напружився, слухаючи Клавдію Іванівну. Але й слова не промовив, не виказав свого хвилювання. Вони з Женею домовилися батьків поки що у справу агента «СД» не втаємничувати.
— Ну що ж, випадок цікавий, — сказав Григорій Тарасович. — Але криміналу тут нема. Якби ж був якийсь злодій, мафіозі, а то академік, відома на весь світ людина.
— Може, він вступив у кооператив, — висловила припущення Вітасикова мама. — І не хоче, щоб поки що хтось знав про його участь в діяльності того кооперативу.
— Можлива річ, — підтвердив Григорій Тарасович. — Зараз час перебудовчий, діяльність ініціативних заповзятливих людей підтримується, заохочується. Чому такою заповзятливою людиною не може бути академік?
— Різна буває заповзятливість у наш перебудовчий час, — скептично промовила Клавдія Іванівна. — Оно пишуть про кооперативи, які «одмивають» «брудні», награбовані, нечесні гроші.
— Бувають, звичайно, й такі, — погодився Григорій Тарасович. — Але думаю, що гроші академіка Яворського все-таки чисті.
Клавдія Іванівна пішла від Дорошенків незадоволеною. Крім театру, вона ще захоплювалася детективними романами, і їй було прикро, що сусіди не підтримали так гаряче, як вона сподівалася, її кримінальної версії випадку на пошті з академіком Яворським.
Вона ж не знала, що не всі Дорошенки були одностайні у своєму скептичному ставленні до її розповіді. Вітасик, на жаль, не міг при батьках сказати Клавдії Іванівні, що він про це думає.
А думав він от що:
«Гроші академіка Яворського безперечно чисті, а от кооператив Степана чи Семена Дикого явно нечистий. І займається рекетом, шантажує вчених. І Рудий та Циган, які хотіли розмазати Женю по асфальту, очевидно, і є агенти „СД“ — агенти Семена Дикого, голови кооперативу. Ех, як ми недоречно посварилися з Женькою! Що ж робити? Іти самому до капітана Горбатюка? Женька більше з ним контактує. Та й здивується капітан, що я сам прийшов. Пояснювати — значить, розказувати, що Женька не хоче більше займатися розслідуванням, не хоче бути стукачем».
Все зводилося до того, що з другом треба миритися.
І, засинаючи, Вітасик вирішив завтра ж після школи піти до Жені.
Хоча винен у сварці був не він, а Женя. І ви знаєте, як це не просто для самолюбства в такій ситуації зробити першим крок до примирення.
Розділ XIII
Настрій був у Жені поганючий. Головне — через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день прогуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся.
І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш — плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.
Пробував писати вірші — і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:
Останнє слово — рима — ніяк не придумувалося.
І тут подзвонив телефон.
Женя зняв трубку.
— Алло!
— Здоров! Як ти себе почуваєш, сусіда?
Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:
— Батьки дома? Поклич когось!.. — Женя нарешті догадався.
І розгубився, не знаючи, що сказати.
— Ти що — не чуєш? Алло!
— Чую… Нема нікого, — нарешті вичавив із себе Женя.
— От і добре. Я зараз зайду, — і Пищенко поклав трубку.
Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів?
Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці.
Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.
І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.
У квартирі одразу запахло французькими парфумами.
— Овва! Здорово він тебе, зараза! — співчутливо сказав Степан Данилович, глянувши на Женю. — Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне, я й зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.
— А я нічого батькам не сказав, — тихо промовив Женя.
— А що ж ти сказав?
— Що впав… послизнувся…
— Ну-у, молодець! — розцвів Степан Данилович. — Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали — я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. — він зітхнув. А взагалі — нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв'язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?..
У Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає — і про Шипулю, і про Григораша… Звідки?
Степан Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:
— Все знаю. У нас, брат, інформація, як у Телеграфному Агентстві Радянського Союзу. Всі про всіх знають. А час іде швидко, строки закінчуються, хлопці виходять… І всяке трапляється… Я ж і кажу — воно тобі треба? — він знову усміхнувся.
У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.
— А живете ви біднувато, — Степан Данилович обвів поглядом кімнату. — Можна краще жити.
Женя почервонів.
— Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб з тобою все було в порядку.
