Приходь у гості… — він ще раз обвів поглядом кімнату і повторив: — Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..
Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.
Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.
«Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!»
Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.
І тут прийшов Вітасик.
Миритися.
Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.
— Що? Що з тобою? — злякався Вітасик.
— Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… — і Женя розповів йому про візит старого шахрая.
Вітасик спохмурнів.
— Залякує… Авжеж… Значить, боїться. Ти йому небезпечний.
— І ти.
— У мене, до речі, теж нові факти, — і Вітасик розказав Жені про розповідь Клавдії Іванівни.
— Все ясно, — похитав головою Женя. — Злочинний кооператив. І Циган, і Рудий, і Пищенко — всі там.
— Так що ж — мовчатимемо?
Женя зітхнув і одвернувся:
— Не знаю.
— Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?
— А ти хочеш знову посваритися?
— Ні… Слухай, давай так домовимося — стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.
— Так. Мабуть, треба. Будь, що буде! — Женя махнув рукою.
Розділ XIV
Вони сиділи, як завжди, на балконі свого дванадцятого поверху пізно ввечері, після важкого робочого дня. За рідкими винятками вони майже щодня зустрічалися — один вечір у Горбатюка, другий — у Попенка. Так уже в них було заведено відтоді, як одержали квартири в одному будинку, на одному поверсі.
— Отже, підсумуємо, що зроблено у справі агента «СД». Спершу ти, потім я, — сказав капітан Горбатюк.
— Ну, після того, як хлопці розповіли про інцидент у поштовому відділенні, я, вибравши вільну хвилину, подався туди, поговорив з Клавдією Іванівною. Дуже славна жінка, виявила справжній ентузіазм, відшукала квитанційну книжку, знайшла запис. На квитанції, як ти знаєш, пишеться лише населений пункт і прізвище. Але й цього вистачило. Яворський переказував гроші у приміське селище Жовтневе. Там, слава богу, лише одне відділення зв'язку. Я поїхав туди, і поштарка Маруся, теж симпатична дівчина, одразу назвала мені адресата, показала переказ, по якому голова кооперативу «Варіант» Дикий Семен Панасович одержав гроші. Маруся його добре запам'ятала, бо не щодня бувають такі перекази. Чим займається кооператив і що за людина Семен Панасович Дикий, з'ясувати поки що не встиг. Просто не зміг. Правління кооперативу на замку. Семена Панасовича дома теж нема. Власне, правління міститься в його квартирі. Він знімає дві кімнати у приватному будиночку, хазяйка якого сказала, що вона його майже не бачить, він весь час кудись їздить, дома не сидить. Сім'ї в нього нема, живе сам. Хоча чоловік уже й не молодий — лисий, з сивими вусами. Не п'є, не гуляє. Більше нічого сказати про нього хазяйка не змогла. «Може, каже, й хороший чоловік, а може, й пройдисвіт… не знаю…»
— Ясно, — сказав Степан Іванович. — Ну, а мої підопічні, Циган і Рудий, просто пройдисвіти, злодії та шахраї без усяких «може». Циган — це Комаров Євген Романович, а Рудий — Мамлюк Аркадій Семенович. Встановити їхні імена було не дуже важко, оскільки обидва у нас на обліку, мають по одній судимості. Проте відомостей, що вони стали кооператорами, поки що нема.
— Стьопо, треба було б постежити за квартирою Семена Панасовича у Жовтневому. Бо так ми з місця не зрушимо, — сказав Анатолій Петрович. — Тепер уже ясно, що зв'язок між кооперативом «Варіант» і академіком Яворським безпосередній. Не думаю, щоб академік добровільно переказав сорок тисяч Дикому, хоч і підписався Добровольський.
— Я теж про це думав. І це не дуже й важко. Хоч і знову ми починаємо справу приватно. Якраз у Жовтневому мої хлопці «пасуть» зараз одного дядечка, який проходить у справі про розбійний напад на кафе. Я їх попрошу, вони кинуть оком і на фазенду Дикого.
— А от хлопцям треба категорично заборонити займатися розшуком, стежити і підглядати. Бо це погано скінчиться. Хоч Женя й не признається, відмовляється, але оті сліди на його щоці й носі — не результат випадкового падіння, як він каже. Я певен.
— Та скільки ж уже говорилося. Я весь час наполягаю, щоб вони самі нічого не робили.
— То такий народ, що треба ставити питання руба.
— Мабуть, доведеться.
Так несподівано й категорично було вирішено питання про участь Жені й Вітасика у розслідуванні справи про агента «СД».
Наступного дня хлопці капітана Горбатюка доповіли з Жовтневого, що до правління кооперативу «Варіант» приходили Рудий і Циган — питали Дикого. Та, крім старої хазяйки, нікого не застали.
Покрутилися на вулиці, почекали трохи і поїхали ні з чим.
А надвечір з'явився Дикий.
Капітан Горбатюк негайно виїхав у Жовтневе.
Довго не відчиняли.
Степан Іванович помітив, як у вікні мелькнула лисина і вуса.
Але й після цього не відчиняли.
Горбатюк загрюкав у двері дужче й вимогливіше. Один з його хлопців стояв на вулиці біля воріт, другий ховався за сараєм. Нарешті дзвякнула клямка, і на порозі з'явилася хазяйка, маленька гостроноса бабуся у хустці і теплій безрукавці:
— Хто це двері виламує? Що таке?
— Пробачте. Довго стукав, вирішив, що не чуєте. Мені Дикого. Семена Панасовича.
— Нема його.
— Пробачте… Мені здається, ви помиляєтесь.
— Коли здається, перехреститися треба.
Капітан був у цивільному, і хазяйка виявляла твердість і непохитність. Капітанові не лишалося нічого, як витягти службове посвідчення. Хазяйка піднесла його до світла, що падало з сіней, уважно роздивилася.
— Так би й сказали. Проходьте.
Вона пропустила Горбатюка в хату, защепила клямку і гукнула від дверей:
— Семене Панасовичу! Це з міліції. Виходьте!
З дверей другої кімнати визирнула лиса голова. Очі були стривожені:
