супротивникiв кiнь.
Чимало рицарiв замовили собi достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподiваючись, що його страхiтливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як i завжди, i, як завжди, їм доводилося битись до загину. I тiльки на Пампушота нiхто так i не змiг нiколи напасти, й вiн виходив з герцю неушкоджений i нездоланний, поки й жив на свiтi.
На його надгробку, що зберiгся до наших днiв, можна прочитати:
Тут спочиває Пампушот-герой.
Той, хто був непереможний, всiм на подив,
хто жах на супротивника наводив
на кожному як є турнiрi.
Спочинь же в мирi!
I дуже мало хто знає, що Пампушот, вiдколи став рицарем, жодного разу навiть не подумав удосконалюватися в турнiрному мистецтвi, а, перебравшися на мiннезiнгера, вiршував i складав людям пiснi. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнiрi, вiн незмiнне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезi-мiннезiнгеровi Пампушот якось звiрив свою таємницю. Вiд цього мiннезiнгера й довiдалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що конi страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рiдко, щоразу перед турнiром зволожував хвоста своєму коневi найсолодшим у свiтi сиропом.
Я скiнчив читати свою оповiдку й пiдвiвся з товстої моташки корабельної линви. Уракс потягся й собi став на рiвнi ноги. Тiльки долiшня бабуся так само сидiла в своєму поламаному крiслi- гойдалцi.
-- Та який же з нього рицар, Хлопчачок, iз цього Пампушота? -сказала вона. -- Який iз нього герой?
I тодi я вiдповiв їй так:
-- Люба моя долiшня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирiчному онуковi пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турнiри, бокс, футбол чи перегони вiтрильникiв, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритнiший. Так самiсiнько, як швець дiстає нагороду за найкращi чоботи, столяр за найкращий стiлець, пекар за найсмачнiший хлiб, а поет за найкращу книжку. Усiм їм дають нагороду за майстернiсть. Але майстернiсть -- це ж не героїзм. Це тiльки високе вмiння. Володiння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедiантiв-рицарiв, серед цього їхнього героїчного цирку просто собi спiваєш як умiєш, та ще й спритно глузуєш iз нього, -- це вже щось близьке до героїзму. Iти не в ногу -одному з усiх -- це iнколи є хода героя!
Бiдолашна моя долiшня бабуся зрозумiла хiба що половину з того, що я виголосив, -- це було написано у неї на обличчi.
I вона потвердила мiй здогад, бо промовила, зiтхнувши:
-- Ви, великi поети, своїми великими думками хоч кого зiб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного смiливця Зiгфрiда так, як колись?
-- Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як i завжди, -- хитресенько сказав я.
Аж тут моя долiшня бабуся раптом пiдхопилася зi свого крiсла-гойдалки й загомонiла:
-- Твiй долiшнiй дiдусь уже, либонь, давно сидить у кухнi, дожидаючи обiду, i гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищi й через якiсь хлоп'ячi вигадки не робить свого дiла! Ото лихо! I що тiльки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горiшня бабуся!
Вона випливла з кiмнатки й пошумiла сходами наниз.
Уракс, певне, помiтивши, що ми з бабусею не цiлком дiйшли згоди, завагався -- iти йому за бабусею чи нi, й очiкувально дивився на мене.
Тодi я сказав:
-- Нехай собi жiнки й далi марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всiх цих псевдогероїв зумiємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходiм та посмакуємо обiдом, який зготували жiнки.
I наш старенький добродiй пес Уракс вiддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привiтно. А нанизу, в кухнi, ми могли скiльки заманеться вихваляти кухарський хист долiшньої бабусi й досхочу розкошувати його смачними плодами.
Коли, вже надвечiр, я прочитав прадiдусевi свiй новий вiрш та оповiдку (вiрша я переписав зi стiни, а плакат iз оповiдкою взяв iз собою) i розповiв йому, що сказала про них долiшня бабуся, вiн засмiявся так щиро, що я враз подумав: 'Отже, вiзит лiкаря минув щасливо'. Усi побоювання, що гнiздилися в моїй душi, вмить наче вiтром звiяло.
А ще дужче повiрив я, що недуга в прадiдуся не якась там небезпечна, коли вiн прочитав менi, -- цього разу в моїй кiмнатчинцi на горищi, -- оповiдку, яку написав на зворотi шпалери, поки мене не було.
-- Отже, ми з тобою вирiшили сьогоднi поговорити про кумедних героїв, -- сказав вiн. -- То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповiдка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?
-- Звичайно, прадiдусю, -- мовив я.
Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненiсть i таке зацiкавлення, що вiн одразу розстелив шпалеру на столi, надягнув окуляри й став читати:
ОПОВIДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА
Одного вiтряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сiла невеличка трупа iспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання i звiрiв на Канарськi острови. В усiх акторiв був чудовий настрiй -- в усiх, крiм Пепе, клоуна, що вже чотири днi ходив такий понурий i небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Нiхто з пасажирiв (на борту корабля, крiм циркачiв, було душ iз сорок) нiзащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дiдок i є клоун, веселун за фахом.
Оскiльки рейс вiдбувався начебто гладенько, хоч вiяв стiйкий захiдний вiтер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, нiякої пiдстави. Проте клоун часто бував не в гуморi поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмiшити iнших, той втрачає охоту смiятися, бо зазирає за лаштунки свiту. Куточки клоунових вуст цiлих чотири днi були опущенi донизу.
П'ятого дня вiтер перемiнився, небо з години на годину темнiшало, а хвилi з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її вiщували й широкi дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребiнь хвилi, то кидало вниз, у водянi вирви, знову здiймало, перехиляло набiк, -- аж поки вiн зненацька втратив керування i здався на волю вiтру й хвиль.
Клоун Пепе, якому повiтря i в салонi, i в каютi здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, вiн, чiпляючись за поруччя трапа, саме дiстався до стернової рубки, коли несподiвано з рупора пролунав крик стернового:
-- Капiтане, стерно не працює!
У цьому криковi чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще пiти собi, поруч нього раптом де не взявся капiтан, - вхопившись за поруччя, як i Пепе, вiн розлючено гукнув:
-- Ану в рубку, старий! Менi оце бракує тiльки, щоб хтось полетiв за борт! -- I вiн упхнув клоуна в рубку.
Пепе всього огорнуло теплом, вiн почув, як, хряснувши, зачинилися дверi. Тiєї митi корабель раптово перехилився на лiвий борт, i старий клоун, гримнувшись об пiдлогу, полетiв у куток.
Капiтан iз штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалiк i не звертали на нього уваги.
Тим пильнiше стежив за ними Пепе. Вiн побачив, як капiтан пiдiйшов до стерна й хотiв був мiцно крутнути його своїми дужими руками, -- та зненацька сахнувся, неначе вiд привида, i, вхопившись за засув iлюмiнатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.
-- Розбито стерновий механiзм! -- гукнув штурман капiтановi, хоч той i сам усе збагнув.
Повiльно, мовби тяжко хворий, вiн кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумiв усе з поруху його вуст:
-- Ми тут нiчого не можемо вдiяти, штурмане, анiчогiсiнько! , Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у вiдповiдь, але що саме -- Пепе не розчув. До його слуху долетiло тiльки:
-- Пасажири... панiка... заспокоїти...
Тiєї митi, вперше за всi чотири з половиною останнi днi, кутики клоунових вуст пiднялися догори. Вiн якось таки примудрився звестися на рiвнi ноги, вхопившися за поруччя, i, звиснувши на ньому, гукнув сторопiлим офiцерам:
-- Я даю виставу!
