На чужинi i вдома.
Одного разу (ти поглянь,
Як бавляться тирани!)
Цар загадав зловити лань
Премудрої Дiани.
Смiялись люди:
-- Чули ви?
Ото несамовитi!
Ну спробуй те звiря злови,
Що найпрудкiше в свiтi!
Та не зважав герой на смiх
Чи погляди похмурi, -
Як стiй побiг, побiг, побiг
Крiзь вiтер, дощ i бурi.
Ладен був бiгти цiлий вiк
(Оце герой, нiвроку!), -
Незчувся й сам, як перебiг
Пiвсвiта за пiвроку.
Минав лани, дзвiнкi ключi,
Яснi долини й пущi,
Удень, увечерi, вночi -
Все бiг, дедалi дужче.
Не спочивав, не їв, не спав,
Бiг без кiнця i краю.
-- Чи хоч-не-хоч, -- герой гукав, -
А я тебе спiймаю!
I все бiжи, бiжи, не стань!..
Та врештi пiд горою
Вiн захопив заснулу лань
Вечiрньою порою.
Здобув без пострiлу звiря
I вмить, забувши втому,
Повiв до нелюда-царя,
У Грецiю, додому.
Довiв герой, як бачиш ти:
Всi злигоднi, все горе,
Несхибно йдучи до мети,
Завзятий переборе!
Вислухавши цю вiршовану Гераклову пригоду, я сказав:
-- Мабуть, немає такого геройства, прадiдусю, якого б не вчинив Геракл? Але й iншi нашi герої, по-моєму, не менш славнi: Одержимий кондитер, або клоун Пепе, або Енрiко в Мексицi. Вони менi навiть якiсь ближчi.
-- Менi також, Хлопчачок, -- усмiхнувся прадiдусь. -- Навiть твiй Вiллi-Тримайсь для мене ближчий, нiж Геракл, але ж так воно й має бути, голубе! Герой, якому пам'ятником є сузiр'я, мабуть, i сам повинен бути такий простий, величний i далекий, як зiрки. Вiн -- це взiрець. А решта -- просто люди.
-- А великi взiрцi -- не для маленьких кiмнаток, -- засмiявся я, бо й цього разу, тiльки-но ми почали розмову про Геракла, нам її перебили: дядько Яспер прийшов кликати нас до вечерi.
Коли багато їси (а як припливав наш катер, у горiшньої бабусi завжди їли годинами), то скоро починає хилити на сон. Тому цього суботнього вечора ми заранi порозходилися по кiмнатах, -- хто в яку, -- лягати спати. Навiть дядько Гаррi, наш опiвнiчник, i той пiшов разом зi мною до нашої з ним спальнi. Щоправда, менi довелося там докладно розповiсти йому, про що ми сьогоднi мiркували й вiршували з прадiдусем. Усе те його так розворушило, що вiн, вислухавши мою розповiдь, спитав, чи я вже втомився й хочу спати, чи, може, ще послухаю одну iсторiю. Iсторiю про витривалiсть i терпiння, в якiй вiн сам брав участь.
-- Хочеш послухати, Хлопчачок?
Звичайно, я хотiв, бо вiн нiколи ще не розповiдав менi жодної iсторiї, та я й не так щоб дуже хотiв спати.
Отож, умостившись якнайзатишнiше в постелi, я став слухати.
ОПОВIДКА ДЯДЬКА ГАРРI
Той, хто за часiв моєї молодостi, року десь так 1910, пробував стати моряком, мав добру мороку, бо на цю роботу знаходилося бiльше охочих, нiж було потрiбно. Крiм того, на корабель, як правило, наймали не поодинцi, а невеличкими гуртками. Скажiмо, трьох морякiв, що добре притерлися один до одного, могли взяти скорiше, нiж одного.
Через те я тодi умовив Карстена Гайкенса та Варта Ольсена найматися разом зi мною. Ми знайшли пароплавство, що погодилося нас узяти. Другого дня, о восьмiй ранку, ми мали з'явитись до його контори.
Але за день перед тим Варт, узагалi не бозна-який здоров'яга, нi сiло нi впало захворiв на грип, та ще з такою високою температурою, що ми вже боялися найгiршого. Лiкар, якого ми до нього запросили, заявив: Вартовi доведеться щонайменше тижнiв два лежати в постелi, перше нiж вiн зможе знов зiп'ястися на ноги.
Це перекреслювало всi нашi плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє морякiв, що добре притерлися один до одного... Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. I ми вирiшили пiдвести свого товариша на ноги бодай на час нашого вiзиту до контори, застосовуючи задля цього всi можливi лiки, що їх бiдоласi довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомiй ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самiсiнька, як перед тим, i почував вiн себе навiть гiрше, нiж учора.
-- Що ж, доведеться розпрощатися з цiєю надiєю на роботу, -сказав Карстен Гайкенс. -- Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.
Я притакнув, хоч зовсiм не уявляв собi, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо грошi в нас уже всi вийшли. А треба ж було ще щось i їсти, щоб якось ходити по свiтi.
Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподiвано пiдвiвся з постелi, вмиваючись потом i заточуючись, i сказав:
-- Треба йти! Розiтрiть мене гарненько рушником. Якось я вже та вiдбуду там, у конторi, комедiю. А вирушає корабель у море аж пiслязавтра. До того часу я, може, пiдведуся.
Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всi гризоти сумлiння. Ми добре розтерли Варта, напоїли мiцним чаєм з ромом, а тодi всi троє подалися в гавань, до контори пароплавства.
На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кiнець кiнцем нам довелося взяти його з обох бокiв попiдруки й так вести. Перед дверима контори вiн -- укотре вже! -- вмився потом i так поблiд i знесилився, що ми завагались -- вести нам його такого до контори чи краще не треба.
Тодi Вартовi спало на думку, щоб ми сказали там, у конторi, нiби вiн трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавствi п'яного матроса привiтають усе ж таки краще, нiж хворого.
Отож Карстен Гайкенс утер Вартовi обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блiдим, i ми, всi троє, з Бартом посерединi, увiйшли до контори. Там, власною персоною, сидiв сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.
Перше його питання було:
-- Що не з ним? Хворих менi не потрiбно
-- Я-а-а... к-крихту п-перебрав. -- Барт дуже добре вдавав п'яного.
-- I часто це з ним буває? -- запитав нас старий Раймерс.
-- Та, власне, нiколи, -- вiдповiв я чистiсiньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. -- Через те йому й недобре зробилося, хоч i випив зовсiм мало. Учора в його сестри було весiлля, пане Раймерсе.
-- А-т-тож, у Гер-рди, -- насилу повернув язиком Барт, що взагалi не мав нiякої сестри.
Згадка про весiлля начебто трохи власкавила судновласника. Вiн дiстав iз шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичнi запитання. Сiсти вiн нас не запросив.
Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартовi робилося дедалi гiрше. Помiтивши, що вiн ось-ось зомлiє, ми поторсали його й почали якомога голоснiше й безтурботнiше пiдсмiюватись над його 'сп'янiнням'. Барт щось вiдповiдав кволим голосом, i далi вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що вiн упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часiв дiяло тверде, хоч i неписане правило: пiдпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а нi, то його враз би витурили.
Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тiєї контори, бо менi й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише пiдтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподiванки. Знаю тiльки, що старий Раймерс за всiма належними приписами увiв нас до складу корабельної команди i що Барт, тiльки-но
