Я зручненько сiв i почав слухати вiрша, якого ще не чув.
Долина Сiмземель
В краю, де гори синi,
Долина є мiж скель.
Стоять у тiй долинi
Сто гномiвських осель.
А гномiв звуть Посiймачок,
Котигорошок, Пiвгачок,
Гора найвища -- Стрiмчачок,
Долина -- Сiмземель.
В тiй Сiмземелi пишнiй,
Найкращiй iз долин,
Один є сад розкiшний,
Увесь у квiтах вiн.
Тi квiти звуться Мовпушок,
I Вiдкомах, i Вiдкiшок,
I Барвиквiт, i Конюшок,
А садiвник -- Мовдзвiн.
У нього дiло -- квiти,
Насаджуй та плекай,
А в гномiв -- боронити
Вiд вiтру весь той рай.
Вiтри там звуться Невгавай,
I Дминестiй, i Вдудуграй,
А найбуйнiший -- Вивертай,
Синок Мовдзвонiв -- Кай.
В долинi тiй веселiй
Гуляє вiн щодень,
Збирає всякi зела,
Якi є там лишень.
Тi зела звуться Деньудень,
I Стулигуб, i Нiтелень,
I Ледвеледь, i Живлишень,
I Дiньбомдзеньдзелень.
Хто хоче разом з Каєм
Долину обiйти,
Хай чобiтки взуває
Й бере з собою тих
Дiтей, що звуться Топтунець,
I Смiюнець, i Кректунець,
I Дрiбудрiбудрiбунець,
А може, й так, як ти.
-- От бач, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- слова, що мають пiдходити до якоїсь речi, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкiряної Лiзбет нiяк не могли називати Регiною. Це iм'я просто не пiдходило б їй. А коли ти почуєш слово 'Пiвгачок', то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово 'Мовпушок', наприклад, звучить зовсiм iнакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: 'Мов-пу-шок!' Чуєш? Звук округлий, повний, доспiлий, мов велика пишна квiтка. Правда?
-- Так, прадiдусю! Але скажiть: хто придумав усi слова, якi є на свiтi?
-- Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всi люди. Мова -- це скарбниця народу. В нiй зберiгаються всi спогади i весь досвiд за багато тисяч рокiв. А скарбники, що охороняють тi скарби, та ведуть їм лiк, та змiтають з них пилюку, -- то вченi, мовознавцi, дослiдники мови! Вони позбирали всi слова й упорядкували їх, як колись на рiчцi Євфратi в хить-хить-хатках.
-- У хить-хить-хатках? А що це таке?
-- Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга iсторiя. Чи вистачить нам часу до обiду?
-- Мабуть, вистачить.
-- Гаразд, тодi я розкажу тобi все достоту! Сiдай на корок та наставляй вуха, бо ця оповiдка зовсiм непроста!
Я сiв на корковi пластини й уважно вислухав прадiдусеву оповiдку.
ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ
Колись давно -- сто чи, може, й двiстi рокiв тому -- по рiчцi Євфрату плив за водою корабель, на якому була цiла компанiя вчених-мовознавцiв. Цi вченi подорожували вже три роки, дослiджуючи всi мови свiту, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усi. I ось, пропливаючи попiд тим берегом, де колись стояло мiсто Вавiлон, вони побачили щось дуже дивне.
На березi височiв чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгi колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчуднiше було те, що на самих кiнцях тих колод стояли двi невисокi хатки, збудованi з камiння, i що тi хатки справдi легенько хитались пiд вiтром угору-вниз, як дiти на гойдалцi.
'Що це таке?' -- в один голос вигукнули вченi.
'Це останнi рештки Вавiлонської вежi, -- пояснив капiтан судна -старий араб. -- Вона стояла тут'.
'А що це таке -- Вавiлонська вежа?' -- спитав учений-китаєць.
Капiтан пояснив йому:
'Коли люди будували Вавiлонську вежу, що мала сягати неба, бог нiбито розгнiвився на таке зухвальство. I за нiч повкладав їм у голови рiзнi мови, так що вони бiльше не могли зрозумiти один одного й у страшенному переполоху розбiглись на всi боки'.
'Так-так, -- сказав китаєць. -- Я вже пригадав цю iсторiю. Про неї розказано в Бiблiї. Але що ж сталося з вежею?'
'А з вежею сталося таке, -- пояснив старий араб. -- Коли люди розбiглись, то вежа -- i цеглянi мури, i риштовання, й драбини -лишилась у безлюдному Вавiлонi. Налiтали вiтри, дощi, пiщанi бурi, смерчi, за спекотними днями йшли холоднi ночi. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежi пiском та землею, i врештi вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тiльки одну частину вежi пощадили вiтри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод iз чорного дерева, що лежали на самому вершечку, мiцно позв'язуванi ликом. Спочатку то була пiдлога восьмого поверху вежi, їхнє дерево тверде й тривке, i вони витримали все, не згнили й не поламались'.
'А що ж то за хатки на кiнцях колод?'
'Тi цеглянi будиночки з пласкою покрiвлею колись були сторожками на восьмому поверсi'.
'Цiкаво, цiкаво!' -- загукали вченi хором i, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхнiх кiнцях, наче дiтлахи на гойдалцi, стоять два цеглянi будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз пiд вiтром.
'Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, -сказав капiтан. -- I всi кораблi, що пропливають рiчкою, тричi трохи спускають вимпел на щоглi, коли минають пагорб'.
'Дивний збiг, -- сказали вченi. -- Саме в цьому мiсцi людей нiбито надiлено рiзними мовами, i саме повз це мiсце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всi численнi мови'.
'А може, це й є те мiсце, якого ми шукаємо!' -- вигукнув один з учених, англiйський лорд.
'Безперечно! -- хором загукали всi вченi. -- Це те мiсце, якого ми шукаємо! Пане капiтане, ми тут зiйдемо на берег!'
Корабель пристав до берега, вченi зiйшли з нього, рушили до пагорба, пiднялись на вершину i, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночкiв. Iшли по двоє: один лiворуч, другий праворуч, -- щоб не порушувати рiвноваги тiєї гойдалки. Невдовзi половина вчених уже сидiла в лiвiй, а друга половина -- в правiй хить-хить-хатцi.
'Ну от, -- сказав найстарший з учених. -- Зараз почнемо наводити лад у рiзних мовах свiту. Ми сидимо в цих хатках нiби на терезах, i це допоможе нам точно виважити закони мови'.
I вченi розпочали нараду, перемовляючись iз хатки в хатку.
Коли вони не могли погодитись на чомусь i той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали рiзко хитатись, i всi вченi скрикували зi страху, що вони впадуть i повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки, вiдновлював рiвновагу гойдалки
