й кiнець кiнцем погоджувався з iншими.
Пiд час цiєї наради мовознавцi харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони пiдтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, i тодi треба було дбати про рiвновагу. Коли в лiвий будиночок пiднiмали п'ятдесят фунтiв в'яленої баранини, то в правий пiдтягували кошика з пiвсотнею фунтiв оливок. А коли праворуч пiднiмали тридцятикiлограмове барильце вина, то лiворуч тягли тридцятикiлограмовий мiшок кукурудзяних коржикiв.
Коли минув отаким чином тиждень, усiм мовам бiльш-менш дали лад. Пiд кiнець iще треба було порадитись, якi iменники мають бути чоловiчого, якi жiночого i якi середнього роду. Це було нелегке дiло.
Англiйцi не бачили тут нiчого складного. 'Ми, англiйцi, -пояснював худющий лорд iз довгою конячою головою, -- вважаємо, всi слова, якi не позначають живих iстот, -- середнього роду. Тож нам i нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не 'вiн' i не 'вона', а 'воно'. I готово! О'кей!'
Отак упорядкували англiйську мову, i кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лiвого будиночка на гребiнь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець iз широким пiдборiддям, аби не порушилась рiвновага хить-хить-хаток.
Китайськi вченi зробили ще хитрiше. Вони лишили iменники такими, як є: мовляв, розумнi люди самi розберуть, котрий iменник якого роду.
'Вiзьмiть, наприклад, слово 'чi', -- сказав учений у жовтому шовковому халатi й показав павука, що бiг по колодi. -- Слово 'чi' має два значення: 'павук' i 'сокира'. Коли ми маємо на увазi павука, то згадуємо, що вiн тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловiки. Тому павук -- чоловiчого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жiнки. Отже, вона -- жiночого роду. Все!'
Таким мудрим способом умить навели лад серед китайських iменникiв, i з обох хаток пройшли до вершини пагорба по одному вченому в шовковому халатi. Iншi вченi, що розв'язали справу так само, як китайцi, подалися за ними.
Французи, iталiйцi, iспанцi погодились на тому, щоб iменники були тiльки чоловiчого та жiночого роду. Один чорнявий, кучерявий молодий учений з Неаполя сказав: 'Наше слово 'бамбiно' означає 'дитя'. Дитя -це морока для матерi, але радiсть для батька. Отже, 'бамбiно' -чоловiчого роду. А слово 'страда' означає 'вулиця'. На вулицi смiються, плачуть, теревенять -- i все це iнколи одночасно. Чисто по-жiночому. Отже, 'страда' у нас -- жiночого роду'.
Так без великих труднощiв дiйшли згоди iталiйцi, французи, iспанцi та португальцi. Злiва й справа по четверо темнооких учених пройшли по колодах до вершини пагорба, i в хить-хить-хатках зосталися тiльки росiяни, голландцi, нiмцi та деякi iншi вченi.
Голландцi домовилися першi. Вони подiлили свої iменники теж на двi купи, але не так, як iталiйцi. Оскiльки вони держалися думки, що чоловiк i жiнка живуть разом; то й об'єднали чоловiчий i жiночий рiд докупи. А решту слiв вiднесли до середнього роду. Дитя чи курча -- це середнiй рiд. Готово! Klaar! In orde! [1] Отаким практичним способом домовились голландцi, i їхнiй подiл прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й злiва на вершину пагорба. ------[1] 'Ясно! В порядку!' (Голландське) ------
Настала черга росiян. Вони подiлили iменники гарненько на чоловiчий, жiночий та середнiй рiд, а розрiзняти їх вирiшили по закiнченню. Коли слово кiнчається на приголосну -- це здебiльшого чоловiчий рiд, коли лiтерою 'а' чи 'я' -- здебiльшого жiночий, коли 'е' чи 'о' -- середнiй. Наприклад: 'хлiб' -- чоловiчий, 'вода' -жiночий, 'море' i 'небо' -- середнiй. Хорошо! Точка!
Минув якийсь час, поки росiяни подiлили свої слова. Але зрештою впорались i з цим, i бiльшiсть учених, якi ще сидiли в цегляних хатках, зробили за прикладом росiян i, зберiгаючи рiвновагу, пройшли справа та злiва на середину пагорба, а потiм iз полегкiстю спустились у дiл.
Тепер нагорi, в хить-хить-хатках, зосталися тiльки тi вченi, котрi говорили по-нiмецькому: нiмцi, австрiйцi та швейцарцi, по троє в лiвiй i правiй хатцi.
На превеликий жаль, цi шестеро вчених нiяк не могли дiйти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, i не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидвi хатки аж з мiсця зсовувались, i тi вченi, котрi вже стояли пiд горою, перелякано розбiгались, бо думали, що вони впадуть.
На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.
'Сокира -- чоловiчого роду! Бо сокира подужає наймiцнiше дерево!' -- гукав солiдний швейцарець iз лiвої хатки.
'Нi, жiночого! -- заперечував австрiєць iз правої хатки. -- Бо сокира гостра, як жiночий язик!'
'Усе не так! -- пискливе озвався нiмецький професор теж у правiй хатцi. -- Сокира -- i те, i те. Вона допомагає жiнцi в господарствi й чоловiковi на роботi. Треба, щоб сокира була середнього роду!'
I знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, i знов ученi внизу розбiгались на всi боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорi ставав усе запальнiший:
'Павук... Вiн... Вона... Воно... Вулиця... Вiн... Нi, вона!.. Воно!..'
Той крик аж розполохав усiх птахiв у околицi.
Коли вченi, що стояли бiля пiднiжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалi дужче, вони вирiшили врятувати життя своїм шiстьом колегам нагорi й допомогти їм при розподiлi iменникiв. Вони назбирали на березi Євфрату плескатих камiнцiв, надряпали на кожному нiмецький iменник i скидали тi камiнцi на купу. Купа вийшла чимала. Потiм попросили, щоб iз кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошевi метрiв на два вiд землi. Третiй кiш поставили бiля купи камiнцiв зi словами. Коло цього коша став найвищий з учених -- негр iз Африки, що мав зрiст два з половиною метри.
'Панове! -- гукнув вiн. -- Я беру всю справу в свої руки. А то шановнi швейцарцi, австрiйцi та нiмцi, боюсь, нiколи не дiйдуть згоди! Будь ласка, гукайте менi згори, якого роду яке слово! Слова чоловiчого роду я кидатиму в правий кошик, жiночого -- в лiвий, а середнього -в оцей, що стоїть передi мною! Ну, починаймо!
Високий негр узяв з купи камiнець i голосно гукнув: 'Берг!' (Гора.)
Згори хором вiдповiли: 'Вiн!'
I камiнець полетiв у правий кошик.
'Танте!' (тiтка) -- гукав африканець.
Ученi вiдповiли: 'Вона!'
Камiнець полетiв у лiвий кошик.
'Шiф!' (судно) -- гукнув негр.
Згори й звiдусiль залунало: 'Вiн!', 'Вона!', 'Воно!' Але найгучнiше гукали: 'Воно!' I високий учений кинув камiнець у кошик перед собою.
Далi пiшло куди жвавiше -- слово за словом, камiнець за камiнцем. Але незабаром у лiвому кошi назбиралось забагато камiнцiв, так що гойдалка з лiвого боку почала вiдчутно перехилятись униз. Вчений- негр швидко кинув у правий кiш три повнi жменi камiнцiв, не дивлячись, якi слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бiк. Шестеро вчених у хатках зарепетували на гвалт: вони боялись упасти. Тодi високий африканець навмання кинув жменю камiнцiв у лiвий кiш i зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врiвноважилась, i чорношкiрий учений, зiтхнувши з полегкiстю, бездумно висипав ту жменю в кiш перед собою.
Випадково африканцевi тодi попали в жменю всi слова, що позначають частини людського тiла. Так i вийшло, що цi слова в нiмецькiй мовi навперемiшки то чоловiчого, то жiночого, то середнього роду. 'Шенкель' (стегно) -- вiн, 'ваде' (литка) -- вона, а 'кнi' (колiно) -- воно. 'Гальс' (шия) -- вiн, але 'аксель' (плече) -- вона, а 'кiн' (пiдборiддя) -- воно. 'Мунд' (рот) -- вiн, 'назе' (нiс) -- вона, 'ор' (вухо) -- воно. 'Шедель' (череп) -- вiн, 'штiрн' (лоб) -- вона, 'генiк' (потилиця) -- воно, 'фус' (ступня) -- вiн.
Спочатку вченi хотiли повибирати хибнi камiнцi й повикидати у вiдповiднi кошi. Та це було, по-перше, важке дiло, по-друге -- нудне, а по-третє -- небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зiтхнувши, лишили все як було i тiльки всi дальшi камiнцi розподiляли особливо старанно.
Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, вiн упустив кiлька камiнцiв, що належали до лiвого коша, в кiш перед собою. Так i вийшло, що в нiмецькiй мовi слова 'вайб' (жiнка), 'медхен' (дiвчина),
