Така маленька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Що ж видно з тої хати
Малому мишенятi?
Iз хати видно луки,
Дуби, ялини й буки.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Iз хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
А вам цiкаво знати,
Як мишенятко звати?
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Iз хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
-- Ой лишенько, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Фраза вийшла така довга, як морська змiя.
-- Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповiдках не повинно бути. Бо це вийде так, нiби ти на невеличкий човник наклав вантаж цiлого пароплава. Тож човник, ясна рiч, потоне. Так не годиться. Котра година?
-- Скоро дванадцята!
-- Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.
Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.
Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох -- один починав, другий кiнчав.
-- А хiба можна й так? -- здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.
-- Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
-- Щира правда, -- зiтхнула горiшня бабуся. -- Це я добре знаю.
-- А, то ви теж вiршуєте? -- спитав я.
-- Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.
Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.
Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.
-- Нашою мовою трохи легше вiршувати, нiж iншими! -- зауважив вiн.
-- Чому це? -- спитала горiшня бабуся.
-- Бо в нашiй мовi слова можна переставляти на всякi лади.
-- Не розумiю, -- буркнула бабуся.
-- А ось ми зараз випробуємо! Вiзьмiть, наприклад, таку фразу: 'Горохова юшка -- дуже поживна їжа для родини'.
-- Щира правда! -- погодилась бабуся i скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадiдусь сказав:
-- Спробуймо змiнювати фразу, переставляти слова!
Поки прадiдусь i горiшня бабуся набирали собi по другiй тарiлцi юшки, я, зiтхнувши з полегкiстю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:
-- Горохова юшка -- поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини -- поживна їжа. Горохова юшка -- поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини -- горохова юшка. Для родини горохова юшка -- поживна їжа. Для родини...
-- Годi, а то вiдiб'єш менi апетит! -- гукнула горiшня бабуся. -Вже кишки в животi перевертаються. I взагалi за столом щоб нi слова про вiршування. I щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дiстанеш!
Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадiдусь зловтiшне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге -- бо тепер мав за доведене, що горiшня бабуся не знається на вiршуваннi.
Але щодо цього я мав iншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадiдусь сказав:
-- Фруктовий пудинг -- дуже смачний. Але для вiршiв вiн не годиться.
I тодi горiшня бабуся здивувала його, вiдповiвши:
-- А я читала в 'Гамбурзькому листку для чужоземцiв' вiрша нижньонiмецькою говiркою, що так i називається: 'Фруктовий пудинг'!
-- Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, -- насмiшкувато сказав прадiдусь.
-- Чом не знаю? Знаю! -- гукнула бабуся. I справдi -- проказала напам'ять довгого вiрша, в якому раз у раз повторювалися слова: 'Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!'
Поки вона декламувала того вiрша, прадiдусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не пiдносячи її до рота.
Горiшня бабуся, звичайно, помiтила це -- i, тiльки-но доказавши вiрша, сказала:
-- Та їж, нарештi, пудинг! Ти менi зовсiм голову заморочив! Вiдколи ви з Хлопчаком вiршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Вiд завтра щоб за їжею нi слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вiрша.
-- Ох ти господи! -- вигукнув прадiдусь. -- Якi розумнi речi говоряться часом у цьому домi!
Вiн важко встав з-за столу, i обiд скiнчився.
