Обидва iншi оповiдачi, Ахмед Довгобородий та Iбрагiм Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й вiдступили йому роботу базарного оповiдача. Ахмед став водоносом, а Iбрагiм став заробляти на хлiб як лазник.
Пошли їм, Аллаху, довгого вiку. Отак.
Прадiдусь, докiнчивши оповiдку, пiдвiвся з морської скринi, а я про всяк випадок помацав, чи мiй годинник iще в кишеньцi. Годинник був на мiсцi. Прадiдусь помiтив той рух i сказав:
-- Не бiйся, Хлопчак! Розповiдати я вмiю, може, й не гiрше за Юсуфа. Але красти я не вчився нiколи! Ну, як тобi сподобалась оповiдка?
Я вiдказав:
-- Пре-чу-до-ва! I така довжелезна!
-- Але ж мораль коротка!
-- Так, прадiдусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповiдку, той не повинен ломитись у вiдчиненi дверi або йти занадто довгими манiвцями. Треба спокiйним, упевненим кроком iти до мети.
-- Ох, Хлопчачок! -- захоплено вигукнув прадiдусь. -- Я хотiв сказати майже те самiсiньке! Справдi вже помiтно, що тобi скоро мине одинадцять рокiв!
Я дуже запишався вiд прадiдусевої похвали. Я саме хотiв зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирiчних хлопцiв, коли хтось зашкрябався знадвору в дверi горища. То, певне, був Уракс. Я вiдчинив дверi, i сенбернар гордо ввiйшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав менi лапи на плечi, а в зубах пiднiс до моїх очей папiрець.
-- Куш, Ураксе! -- сказав я.
Пес лiг, я взяв у нього з зубiв папiрець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:
'Шановних пановiв, просять, спуститися дообiду'. Прадiдусь подивився менi через плече й мовив:
-- Твоя долiшня бабуся в одному реченнi зробила чотири помилки. Але в неї навiть помилки люксовi. Ходiмо ж на гостину!
Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходiв у пiдвальний поверх будинку, прадiдусь казав:
-- Та мораль, що ти видобув з моєї оповiдки, -- це, звичайно, тiльки мораль для людей, якi розповiдають оповiдки. Iншi люди можуть вичитати з неї й iншу мораль.
-- Звичайно! Наприклад: 'Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодiєм! А нi, хай краще стане голярем!'
-- Гм... -- гмукнув прадiдусь. -- Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодiйська мораль. Я сказав би iнше: 'Спритнiсть i вправнiсть рук -- дивовижнi таланти. Але хто вживає їх для крадiжки, той ганьбить свiй талант. Може, майстерний злодiй-голяр справдi був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не вiн, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритнiсть для повчання iскiбцiв!
Ми вже зiйшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долiшня бабуся, що пов'язала собi квiтчастого фартуха, саме накладала в тарiлки картопляний салат, а долiшнiй дiдусь iз гарними чорними кучерями вже сидiв за столом, i перед ним стояла склянка грогу.
-- Добридень, Якобе! -- привiтався з ним прадiдусь.
-- Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обiдом?
-- Дякую, дякую, Якобе! Краще опiсля.
Ми сiли за стiл i взяли собi що хто дужче любив: вареної трiски з петрушковою пiдливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу -- для цього треба чималенько уваги й спритностi.
Пiсля їжi нам, чоловiкам, подали до Пташиної кiмнати грог i лимонад.
Долiшня бабуся лишилась у кухнi -- помити посуд.
Дивно, але долiшнiй дiдусь дуже зацiкавився нашими вiршами.
Довелось розказати йому всi, якi ми пам'ятали. Вiн слухав, i його чорнi вусики аж тремтiли вiд задоволення. Довелось пообiцяти, що ми потiм прочитаємо йому всi нашi вiршi.
Пiсля третьої склянки грогу долiшнiй дiдусь напустив на обличчя таємничий вираз i вийняв iз жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.
-- У цiй вазi долiшня бабуся тримає повну збiрку моїх творiв, -мовив вiн. Потiм випустив на стiл цiлу купу згорнених дудочкою папiрцiв, перев'язаних барвистими стьожечками.
-- Невже ви теж вiршуєте, дiдусю? -- спитав я.
-- Так, Хлопчак, -- сказав вiн несмiливо. -- Вiршую! Але тiльки з якоїсь нагоди, розумiєш? Коли твоя долiшня бабуся розсердиться на мене, я ввечерi кладу їй на подушку вiрша. Вона це любите. Цi вiршi вона називає своїми 'подушковими вiршами' й ховає їх у оцiй вазi. Але я не повинен цього знати. I ви глядiть не викажiть, що я знаю цей сховок!
-- Слово честi! -- сказали прадiдусь i я. А тодi ми розгорнеш декотрi дудочки й прочитали вiршi.
На першому папiрцi почерком долiшньої бабусi було написано:
'Цього вiрша, склав Якоб коли я в ранцi на нього сердилась за те що напився грогу'.
А нижче почерком долiшнього дiдуся:
Часом серце, люба Анно,
Нам турбота тисне зрана.
Треба, щоб її забути,
Грогу доброго хильнути,
I збагне людина вмить,
Як їй буть i що робить.
*Твiй Якоб*
-- Гарний вiршик, Якобе, -- похвалив прадiдусь. -- Але мораль небезпечна.
-- Знаю, -- зiтхнув долiшнiй дiдусь. -- Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, нiж завжди тверезим i злим!
Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долiшня бабуся надряпала там угорi: 'Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву'.
Дiдусiв вiрш був такий:
Часто, люба, роблять люди
Необачнi вчинки всюди.
Гнiв хай тi лиш викликають,
Що зi злостi виникають.
Я ж зробив це ненароком -
Тож поглянь ласкавим оком.
-- Чу-до-во, Якобе! -- сказав прадiдусь. -- Добрий вiрш i добра мораль!
-- Ш-ш! -- вигукнув я раптом. -- Я щось чую!
I справдi -- зi сходiв почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, i, поки хтось наближався до дверей через сiни, долiшнiй дiдусь хутенько вiднiс вазу назад на жардиньєрку.
Коли долiшня бабуся зi своїми кросенцями ввiйшла до Пташиної кiмнати, на столi лежала тiльки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помiтила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
-- Якобе, -- сказала бабуся, -- ляж зараз поспи! Ти ж сьогоднi встав о четвертiй!
-- Так, Анно, зараз ляжу.
Вiн хутенько допив свiй грог i вийшов, моргнувши нам через плече.
-- Доброго сну, -- сказали ми.
Долiшня бабуся сiла в крiсло-гойдалку бiля вiкна -- видно, хотiла погомонiти з нами. Але я помiтив, що прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу.
Тому я сказав:
-- Ох, який цiкавий той 'Альбом з iсторiї Нiмеччини', бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
-- Тiльки до половини? А що ж ви робили нагорi цiлий ранок?
-- Розмовляли, Анно, -- пояснив прадiдусь. -- Коли читаєш i дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми пiдемо передивимось i другу половину?
-- Так, так, прадiдусю! -- вигукнув я зрадiло. (Насправдi я радiв не альбомовi, а вiршуванню.)
Ми знов виманили в долiшньої бабусi дозвiл пiти на горище й скоро, як уранцi, всiлись пiд скiсною стiною з брусiв i цегли. Але цього разу ми не розказували оповiдок, а вiршували.
У прадiдуся виникла одна химерна думка. Вiн лукаво пiдморгнув менi й сказав:
-- Давай спробуємо довести, що поет -- це творець! Зробiмо з нiчого щось!
