-- А як же ми це зробимо?
-- А так, що надамо значення словам, якi нiчого не означають! Наприклад, вiзьмiмо слова 'нiякий' i 'нiхто' й удаваймо, нiби так звуть двох живих людей.
-- О, як цiкаво!
-- По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
-- Придумав заголовок: 'Королiвство Нiде'!
-- Чудово! То зразу й починай!
-- Але ж тут нема дошки!
-- Лишенько! Кепськi справи. Але ж диви, он лежить цiла купа дощок!
-- Так то ж дошки з лiжка!
-- Ну то й що? Напишемо на верхньому боцi. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й менi! Я складу вiрша зi словами 'десь так'.
Тодi я переклав 'Альбом з iсторiї Нiмеччини' на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:
Замок Десьтак
Старенький замочок Десьтак -
Мiж Римом i Берлiном.
Його не видно аж нiяк:
Кругом густi ялини.
На вежi -- флюгер, що сяга
Десь так пiд самi хмари.
Зi стайнi коней вибiга
Десь так чотири пари.
За замком давнiй шлях iде
Десь так за сотню гонiв.
Десь так надвечiр чи й удень
Бiжать по ньому конi.
Той замочок такий старий -
Десь так вже рокiв двiстi.
I рокiв десь так раз на три
Приходять звiдти вiстi.
Там брама десь так раз на рiк
Розчиниться зненацька,
Й старий виходить чоловiк -
Барон фон Дестакацький.
Вiн володiє замком тим
Десь так iз тридцять рокiв,
Успадкувати разом з ним
I вежу, й двiр широкий.
Багато золота й срiбла
В пiдвалах замку, тiльки
Не знає й пан мiшкам числа:
Десь так десяткiв кiлька.
Всього в тiм замковi людей
Десь так iз кiльканадцять,
Нiхто не бачить їх нiде
Й не хоче з ними знаться.
Я їхав попiд замком тим
Десь так у квiтнi -- травнi.
Веде там iз Берлiна в Рим
Дорога дуже давня.
Побачить важко замок сам:
Кругом густi ялини.
Та знайте: вiн лежить десь там,
Мiж Римом i Берлiном.
-- Кумедiя! -- сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.
-- Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному 'приблизно'. Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.
-- По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!
-- Ану прочитай його!
Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:
Королiвство Нiде
Держава з назвою Нiде
Лежить на днi морськiм.
Король Якийсьто править там,
Є пес Нiхто при нiм.
I королева Ажнiяк
Живе також на днi.
Вона не знає слова 'так'
I завжди каже: 'Нi'.
Живе там поряд iз Нiким
I камергер Нiчий,
Вiн любить пити раз у раз
Повiтряний напiй.
Нiзащо куховарку звуть -
Сказали так менi.
Вона все посуд начища
Та варить цiлi днi.
Зiтхання в горщики кладе
Та погребальний дзвiн.
Цю страву любить пес Нiхто -
Все виїдає вiн.
А ще там кицька є -- Нiщо,
На весь палац нявчить.
Нiзащо їсти їй не дасть -
Кого ж за це провчить?
Нiкого вилають як стiй,
Та ще й наб'ють кийком,
А от Нiзащо i Нiчий
Посидять пiд замком.
А взагалi вiдомо всiм,
Що той король -- добряк,
Отож i любить короля
В тiм королiвствi всяк.
Я сам недавно проїздив
Повз те чудне Нiде.
Там шлях з Нiзвiдки проляга,
В Нiкуди вiн веде.
Нiхто при брамi не стояв,
Нiщо не бiгло там,
Не показався у вiкнi
Король Якийсьто сам.
А все ж держава та Нiде
Лежить на днi морськiм.
Король Якийсьто править там,
Є пес Нiхто при нiм.
-- Хлопчак, -- сказав прадiдусь, -- це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер i я знаю, коли поет має впускати у свої вiршi оте миле 'десь так'.
-- Коли ж, прадiдусю?
-- Коли змальовуєш те найлетючiше, що є на свiтi: запахи, звуки, здогади, вiдбиття, полиск на поверхнi речей.
-- Гав, гав, гав! -- прогавкало за дверима.
-- От бач! -- засмiявся прадiдусь. -- Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скiнчу вiрша, то завжди буваю дуже приязний i до людей, i до тварин.
-- Я теж! -- вигукнув я.
Тодi впустив Уракса, що знову принiс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадiдусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горiшньої бабусi. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися,
