I справдi -- на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!
-- Ах ви ж пiрати! -- гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.
-- Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки! -- закричав я. -Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!
-- Та не гарячкуй, -- засмiявся дядько Гаррi. -- Нам бабуся дозволила.
-- Як вона могла! -- закричав я ще нестямнiше.
Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:
-- Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!
I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.
Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.
Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.
Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:
-- Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?
-- Та йду вже, -- вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.
I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.
Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?
-- Навряд чи дуже багато, прадiдусю!
-- Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.
-- Так, тi моряки наробили нам лиха! -- сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.
-- Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, -- сказав прадiд. -- Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!
-- Зосталися тiльки двi чистi!
-- От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!
Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.
-- О, Хлопчак, -- сказав прадiдусь нарештi, -- тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?
-- Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.
-- Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?
-- Аякже.
-- Ну що ж, тодi слухай!
Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву
Серед жукiв мав славу
Нiкчеми iз нiкчем.
I в будень, i в недiлю
Валявся вiн без дiла
Де-небудь пiд кущем.
Усi жуки путящi,
Поряднi, роботящi,
Й знайомi, i рiдня,
Говорячи про нього -
Матеуса дурного, -
Смiялися щодня.
Жуки вели розмови
Про гони та про лови
I взагалi про спорт.
Жучихи -- все про моди,
Про танцi-хороводи,
Салат, печеню, торт.
Матеус край дороги
Лежить, простягти ноги,
I дивиться на лiс.
Турботи вiн не знає,
Все пiсеньки складає
Й мугикає пiд нiс.
Коли їх хтось почує,
Його це не дратує,
Вiн радий, навпаки!
Спiва тихенько знову.
'Таж вiн поет, панове!' -
Дивуються жуки.
-- Ого, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Оце-то врiзали ви нашим морякам!
-- Та вони й не помiтять цього! -- засмiявся прадiдусь. -- Але дарма! Головне -- щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?
-- Пора вечеряти.
-- Ну, то ходiмо.
Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.
Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.
Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.
-- А як вона називається?
-- 'Павiльйон iз порцеляни'. Добранiч, Хлопчак!
-- Добранiч, прадiдусю!
Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери 'ха'.
-- 'Лопуха', бабусю!
-- Гм... 'Лопуха' -- це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!
Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi 'добранiч' i з новим 'Моряцьким щорiчником' потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.
ДЕНЬ СЬОМИЙ,
у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною
та своїми татом i мамою.
Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.
