По снiгу колiя веде!'
Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.
Всi почали завзято римувати 'снiг' i 'бiг', 'лiд' i 'слiд'. Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.
Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:
'Тихiш гуркочуть колеса,
Присипав колiю снiг.
Тягнуться чорнi рейки
Ген через бiлий свiт.
Де ж сестра моя нинi,
Що бачив я влiтку її?
На бiлих плечах у неї
Чорнiло плетиво кiс'.
Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: 'Хiба це вiршi?'
Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.
Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.
Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.
Раптом Фреддi спитав: 'А де ж я?'
Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.
'Де я? Я загубився!' -- схвильовано загукав той.
'Заспокойтесь. Я вже знайшов вас', -- сказав Лi.
'Де ж? Де? Не рушайте!' -- кричав Фреддi.
Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як 'заєць', залiз пiд перший вагон.
Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.
Фреддi збентежено сказав: 'Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!'
Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.
Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.
'Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!' -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...
Так, раптом хтось сказав:
'Щасливого вам дня, панове!'
Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.
Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.
Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.
'Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Я знаю їх зi старовинних портретiв'.
Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:
'Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом'.
Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.
'Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери'.
Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.
Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: 'Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?'
'А чого ж?' -- усмiхнувся господар.
I Лi проказав ось такого вiрша:
Павiльйон iз порцеляни
Павiльйон iз порцеляни
У водi ставка вiдбився.
Чепурний, зелено-бiлий -
Сам на себе задивився.
Вигнутий мiсток простягся
Тигра спиною тугою
З берега до павiльйону
Над прозорою водою.
Там зiбрались добрi друзi
У шовковi вбранi шати -
Чи писати гарнi вiршi,
А чи так порозмовляти.
Рукави шовковi їхнi
В ритмi вiршiв легко мають,
Голови в шапках шовкових
Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокiйнiм,
Серед ясної блакитi
Їхнi постатi кумедно
Головами вниз вiдбитi.
Мiст нефритовий дугастий
До пiвмiсяця подiбний,
Розмовляють добрi друзi,
У водi вiдбитi срiбнiй.
Дивлячись на них ласкаво,
Голови понахиляли
Тi, вгорi, в зелено-бiлiм
Павiльйонi з порцеляни.
'Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi', -- зауважила мiс Амбрелла.
'Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне'.
I налив усiм свiжого чаю.
Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.
