чесна бардеса. Саме такі мали б подобатися інквізиторці. Власне, такі барди, як Ганна, були також інквізиторами свого роду — просто результати своїх розслідувань вони передавали не імператорові, а народові безпосередньо. На Сунаґіші вже було десятка з півтора бардів. Вони почали з’являтися з регулярними місіями, і Саґара звик до їхньої присутності на щоденних похоронах та в наметовому містечку. Більше тижня ніхто з них не витримував.
Як сестра Гелена ні ставилась до пані Тошідзукі — щойно та підійшла, сестра стала ніби втіленням стриманої люб’язності.
— Даруйте, панове, даруйте, пані, - радник потиснув всім руки. — Мені дуже прикро, що я змусив вас чекати — але ви ж розумієте, що я не належу собі, як і кожний службовець… Ось знайомтеся — пані Тошідзукі. Пані Ганно, ви цікавилися людиною, яка була тут від самого початку місій — ось перед вами отець командер Саґара.
— Можна буде найближчим часом зустрітися? — запитала бардеса. Голос в неї був високий та різкий, волосся — чорне, коротке, рясно всіяне сивиною — наче притрушене попелом…
— Так, звичайно, — сказав Саґара. — Коли вам буде зручно…
— Сьогодні ввечері, - сказала жінка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.
— Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.
— Доброго дня, панотче, — Саґара потис руку панові Іто. — А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? — спитав ніхонською пан мер.
— Ричард, — відповів хлопчина. Саґарі щось щемнуло в горлі — він не знав, що малий вже визнав своє ім’я.
— На честь корабля, — кивнув пан Іто. — Добре, дуже добре. А прізвище?
З цією ідеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.
— Суна, — відповів брат Сео.
— О… — старий на мить одвернувся. — Ну що, пішли всередину, виправимо йому свідоцтво… мабуть, про народження, так, пане раднику?
— Так, звичайно, — погодився статний чоловік у дорогому костюмі. — Ось історія просто для вас, пані Ганно: цю дитину сохеї врятували від людожера. Розумієте, один з місцевих жителів збожеволів, і почав вбивати та їсти людей…
— Ні, - сказав Саґара.
Вони зайшли в намет — і гамір там стих. Хотілося сподіватись — не через те, що люди впіймали окраєць розмови.
— Що «ні»? — здивовано перепитав пан радник.
— Він таки справді збожеволів, — але хлопця ми рятували не від нього, — похапцем пояснив Саґара. — Даруйте, пане раднику, але це розмова не на п’ять хвилин, і не отак, поміж справами.
— Вибачте, — радник підняв долоні. — Мене там не було, командере, ви були — вам і карти в руки. Я хотів переповісти це, як чув, але, якщо я був дезінформований… Проте, пані Ганно, історія ця гідна вашого пера. А, ось іще одна, — радник щиро усміхнувся до брата Хааса. — Цей молодий чоловік закохався в одну з місцевих жінок і хоче полишити монастир заради любові земної. Я нічого не перебрехав цього разу, панотче?
— Майже нічого, — сказав Саґара. — Крім жінки. Пані Янаґі не є тією причиною, з якої залишається брат Хаас. Він залишається, бо відчув покликання залишитися та допомагати відроджувати планету.
— Я… той, — Хаас почервонів так, що його руде волосся стало виглядати білявим. — Потрібний тут. Я це напевне знаю. В мене спеціальність — опалення та очищувальні системи, але я трохи знаюся на будівництві, і я той… буду потрібний, це напевне. Якщо Марія захоче зі мною одружитися — то буде, звичайно, щастя. Але як не захоче… Я все одно тут потрібний.
— Що ні скажу, все не в лад, — розвів руками пан Пеґю. — То ви відпускаєте його, пане командер?
— Жодних перепон до цього нема, — Саґара знизав плечима. — Брат Хаас не складав довічних обітниць, отже він може будь-якого дня покинути Шінден за власним бажанням.
— Розумію. Але, молодий чоловік, тут є… певні складнощі з нашого боку. Аби стати громадянином домініона Шезаар, ви маєте вийти з громадянство свого рідного домініону…
— Вийшов, коли поступив у Шінден, — сказав Саґара.
— О… Ну, тоді… розумієте, виник певний нюанс. Оце ми вам надамо громадянство, ви отримаєте статус поселенця, матеріальну допомогу, яку надає цей статус… а що як ви після цього сядете на перший ліпший транспорт та чкурнете звідси світ за очі?
— Якщо брат Хаас хотів би чкурнути, — сказав Сео, — він би просто залишився у нас і чкурнув на Талассі, чи десь іще, де в нас бази переформування.
— Але він не міг би прикарманити речову та грошову допомогу.
— Ви підозрюєте нашого брата в тому, що він крадій? — Саґара стиха скреготнув зубами.
— Ні. Але… командере, підійдіть до мене пізніше, сам на сам. Я все поясню вам.
— Як імперський інквізитор, — сказала сестра Гелена, — я наполягаю, щоб ви дали пояснення тут і зараз.
На мить здалося, ніби панові раднику звело щелепи.
— Ну, добре, — сказав він. — Добре… Якщо ви наполягаєте. Я не можу припустити виникнення прецеденту. Всі постраждалі жителі Мінато мають право на імперську грошову допомогу — де б вони ні знаходилися — і на допомогу від домініону Шезаар, якщо вони влаштовуватимуться на території домініону. Так звані підйомні. Незалежно від того, підкреслюю, покинуть вони Сунаґіші, або ні. Поселенці, яких ми влаштували тут, не вільні покинути Сунаґіші, аж поки не відбудуть строку свого ув’язнення. Я знаю, що дехто з них плекав великі плані щодо цих підйомних — але вони помилилися. свої підйомні вони реалізують тут та відпрацюють — а там можуть забиратися куди хочуть. А от ви, пане брате — не постраждалий і не в’язень. Ви вільна людина. Меня сказали, що ви маєте одружитися з місцевою жителькою. Я був не проти — але якщо ми вас пустимо, а ви не одружитеся, ми опинимося перед необхідністю розробки законотворчого механізму для вільних поселенців…
— То й розробіть його, — знизала плечима інквізиторка.
— Але цього не можна зробити тут, зараз, на колінці. Закони домініону розробляються у Раді Представників домініону, і це справа кількох місяців.
— Я той… почекаю тут, — стиха сказав брат Хаас. — Чи мені натовкти комусь пику, щоб мене ув’язнили?
— Спокійно, брате, — сказав Саґара. — Я певний, що рішення є, пане раднику.
— Я дав слово, пане раднику, — втрутився пан Іто. — Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мінато просто ширмою?
По очах пана радника було видно як по книзі, що він саме так і вважав — але у присутності інквізторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.
— Анооо… даруйте, — сказав юний Шінта. — Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрібний рік народження.
Саґара зробив нескладні обчислення.
— П’ятдесят дев’ятий, — сказав він. — Наш лікар каже, йому десь шість з половиною.
— Виглядає на чотири, — сказала бардеса. — Невже такий жахливий був голод?
— Коли він народився й ріс — то було лише недоїдання та авітаміноз, — гірко
