ніхонґо — а він, мабуть, не знає латини. Він якийсь… дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири…
— Чому ви не розповідали про нього раніше?
— Та думав, це хтось з місцевих. Тобто — з наметового містечка.
— Може ми поговоримо пізніше, після Повечір’я?
— Добре, — кивнув Томіґан. — Ну, то я піду?
Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі — а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.
Це було дивно — і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет «Лева», а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва — на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя — бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо…
«Бо брат Томіґан без протезів — одного з ним зросту!»
Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка — останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
— Така гроза, — звернувся до них Саґара. — Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
— Ні-ні, ми підемо, — захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.
Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій — але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти — але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья — того дня, як відлетіла Перша центурія.
— Чому вони ненавидять нас? — спитав Мінья. — Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
Саґара знав справжню причину — зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:
— Бо ми не встигли перешкодити Ріва.
— Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
— Якби ми справді цього хотіли — могли б. Чотири такі кораблі, як «Танкред», могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
— А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
— Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса — і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний — але навіщо?
— Чорт! — в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: «чхорт!». — Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
— Вони таки люди, — сказав Саґара.
— Ви кажете так, бо ви священик, — посміхнувся Мінья. — Насправді ви так не думаєте.
— Маєте на увазі, що я лицемір?
— Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі — зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва — то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
— Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
— Маячня. Вавилонська пропаганда.
— На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
— Що? — Мінья здивувався.
— Наґасакі. Я народився в Наґасакі, на Старій Землі.
— Ви? На Старій Землі? Але ж це…
— Вавилонський протекторат? — Саґара усміхнувся. — Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче — коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса — і попростував до імперського консулату.
— Вибачте, я… нічого не знав, — командер Мінья трохи знітився.
— Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
— Але землянин в Шіндені!
— Шінден був започаткований землянкою — хіба ні?
— Отче, — Мінья усміхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням — тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. — Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
— Так, — погодився отець Саґара. — Але варто нам повірити, що супротивник — навіть такий — не людина… і ми це зробимо.
— Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, — сказав Мінья. — Знаю, що ви — саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти того, хто за це відповідав — та підсмажу його у своє задоволення.
— Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
— Це ваша робота, отче, і ви дуже добре її робите, — сказав Мінья, і вони розпрощалися.
Тепер ця розмова знов прийшла Саґарі на думку — і неспокій, що досі тривожно посмикувався десь під серцем, заговорив уголос. Він говорив, що знову повторюється історія, що Саґара нічого не навчився на власних помилках і вдруге довкола нього зростає мур відчуженості. Першого разу це сталося через те, що Саґара прийняв християнство. Тепер — через що? Чому він не може поділяти з братами, з громадськими, зо всією Імперією, праведний гнів проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У імперській інфосфері вже звично добавляли — «нечуваний». Але Саґара чув про багато таких злочинів. Чув і про гірші.
Чому люди так зневажають власну пам’ять?
Саґара не міг поділяти праведний гнів проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнів не буває праведним. Так, коли він дивився на чорні шкарлупки мертвого Мінато, він відчував біль, пекучу злість та бажання карати без ліку і міри. Він хотів на фронт, як і всі брати. Але він знав: скільки б не пролилося крові Ріва — жоден з мерців Мінато не встане з цих могил, де попіл мішається з піском. Тож терпіть, — казав він братам на кожній сповіді. Терпіть, — повторював він на проповідях. Ми тут, бо ми потрібні живим. Милосердя важливіше від помсти. Навіть таке
