— Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
— Даруйте, юначе, — проказала сестра Сільвія, — але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
— Мені дивно таке чути від черниці! — молодий адміністратор стиснув кулаки. — Ви ж повинні знати, що…
— Я сама знаю, що я повинна знати, — перебила його інквізиторка. — Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас — безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
— Земля буде нашою! — юнак виставив підборіддя. — А вони… нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права… взагалі ні на що.
— Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? — начебто вбік сказала сестра Катерина.
— Це… — хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. — Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
— Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? — посміхнулася красуня-черниця.
— До біса, — сказав раптом Гельтерман. — Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунаґіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористуємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали — гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблів та мобільних заводів — а от завезти п’ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
— Сто тисяч рук, — сказала пані Твіддл з усмішкою. — Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
— Даруйте, — вишкірився Гельтерман. — Я мав на увазі півста тисяч робітників.
— Насправді менше, — зауважила сестра Гелена. — Так, населення Сунаґіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п’ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб… але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції…
— Зрозумів, — Гельтерман махнув рукою. — Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
— Даруйте, — сказав він. — Я бачу, що більше не потрібний вам, панове…
Повернувся і вийшов у коридор.
— Пане Іто! — Саґара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
— Я поверну його, — сказав Саґара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів — і по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
— Пане Іто, я… благаю вибачення, — сказав священик.
— За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, — старий усміхнувся до нього.
— Ці люди… вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Реван — лише хлопчисько, а Гельтерман — просто йолоп.
— Але ж це правда, панотче. Діти та дурні просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрі та дорослі. Сунаґіші потрібна Імперії, бо це транспортний коридор, і тут дуже зручно тримати транзитну станцію. Нас тому й захопили Ріва — це також правда. Домініонові Шезаар планета потрібна, бо через цю війну він підвищиться у Імперії. А ми… ми просто шкварки, панотче. І не потрібні нікому.
— Це не так, пане Іто.
— Ви співчуваєте нам, панотче — але ви ж чернець. Мине час, і вас покличуть у інше місце.
— Ми не ченці, - Саґара сказав це автоматично, бо завжди так відповідав, коли йому казали, що він чернець. — Але так, мене можуть відкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постійний шінден-пост.
— Для чого? — старий втер очі та усміхнувся. — Повірте, панотче, ми найбільше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скоріше.
Саґара відчув наплив безпорадності, болісний майже до крику.
— Не робіть цього, — сказав він. — Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Іто. Перемогли остаточно.
— Мені це байдуже, — сказав старий. — Я не був у Опорі і не підтримував Маеду.
Саґара не знав, що сказати. Старий обійшов його, почав спускатися по сходах. Саґара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
— Гай-гай, — усміхнувся пан Іто. — Чи личить священикові отак гасати?
— Але ж ми не скінчили розмову, — Саґара зморщився від болю у п’ятах. — Пане Іто, в нас достобіса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте місто краще за всіх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Поверніться, благаю вас.
— Я стомився, — зітхнув старий — але повернувся і почав підійматися.
Сестра Сільвія знайшла у підвалах архіву плани каналізації. Трохи застарілі, але Саґара сподівався, що в цілому нічого не перемінилося.
Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал — і звідти полинув такий страшенний сморід, що Саґара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шолома, і так само зробили всі інші шінденівці — взвод Коннора. А люди Яґдберґів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітряний бік, покидавши техніку.
Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої — а зогнилої плоті.
— Я не хочу туди лізти, — мало не зі сльозами сказав Коннор.
— Я також, — зізнався Саґара — і зробив крок у підвал.
…У підвалі школи переховувалися діти та вчителі — близько шестисот осіб.
— Що тут сталося? — прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. — Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли — сюди ж не дійшов вогонь?
— Не дійшов — але висмоктав звідси кисень, — відповів Саґара. — Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум’я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг — це значило наступити…
— Це ж діти, — Коннор наче давився чимось. — Самі лише діти.
Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут…
