- Про те їм знати, - і Василь напрямився іти.
- Василю, постій! - скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.- Куди ти?
- Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.
- Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть - вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.
Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.
- Ні-ні. Не бійтесь, - заспокоював він Оришку.- Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть - пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб'юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? - і Василь пішов з сіней.
Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.
- Стой! куда? - кричали москалі.
- До панича! - донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.- Це ж за ним женуться! - зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.
Через хвилину все стихло, а через другу - вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…- Господи, що це воно затівається, - скрикнула вона. - Що? що?- не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.- Тіточко, що там?
- Москалі, - упавшим голосом промовила Оришка.
- Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?
- Як не приходив? Був.
- Де ж він, де?
- Казав, піду у горниці, до панича пішов.
- У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?
- Егеж, покликано, - нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.
- Покликано? Пропав же він! - скрикнула Мотря.
- Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.
- Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.- І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.
- Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.- Куди ти підеш? Хто тебе пусте?
- Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, - і кинулась було з хати.
- Постій, - стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.- Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.
- Хто другі?
- Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.
Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.
Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і - роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!
Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:- Куди? - наморгували і насукували, - вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.
- Паничу! Що це за напасть на вас.
- Как? какая напасть?
- Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, - той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.
- Да что ты говорить? Какие москали, откуда?
- Відкіль вони - про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.
- Солдата пришли? - обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.
- Прийшли, ваша милість.
- Кто же их звал? Зачем?
- Не могу знать.
Панич тілько здвигнув плечима.
- Исправник, следователь й стряпчий приехал', - доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.
- Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі - І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.
Василь стояв і думав: - що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!
І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.
- Де Йосипенко? Не бачили його?
- Не знаю. Нащо?
- Панич кличе.
- Там десь надворі.
Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.
Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.
- А не знаєте, чого?
- Почем мне знать.
Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.
- Ти чого тут? - призро глянувши на Василя. спитав він.
- А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.
Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.
- Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє - про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.
- Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, - упік, мов батогом, Василь.
Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
- Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, - крикнув на його Йосипенко.- Тебе першого б у Сибірю заслати.
- Коли б свині роги! - одказав Василь, усміхнувшись.
Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.
Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.
- Робіть, що знаєте, - одказав панич.- Вас толь-ко буду просить: минута не настолько серьезна, - повернувсь він до офіцера.
Офіцер махнув на москаля.
- Цепь снять! - крикнув він.
- А внушеніє? Внушеніє - главное, - умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.
- А поки осмотр проізведем, - сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Ввий спершу
