промовив: 'Хай винуватить!' і пішов до хати.
Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:
- Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер одвічати будете.
Одрадяни й слухати про те не хотіли.
- Чого нас до тії шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати - от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись,- одказу-' вали вони на те.
Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тимчасом хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тілько жито й пшениця поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.
- Ставайте на косовицю за плату!
- Не хочемо за гроші. З копи давай! -одказують одрадяни.
Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та дівчата снопи в'язати.
- Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків робилося! А то вигадали - машину:
і другим лихо і собі не на прибуток,- казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.
Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі; закуріли киптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні. Загула- засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї,:мов вавилони, здіймалися. Все то вона намірилася пожерти за який-небудь місяць!
- І не подавиться, клята! - казали одрадяни, слухаючи про те, що вона за день по сто кіп збиває. Хай збиває! їм до того ніколи встрявати; треба мерщій за своє хапатися, біля свого порядкувати. Гірка нужда вже гомоніла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися, як мухи в окропі. Мерщій хліб прибирали та вивозили на продаж, не заглядаючи вперед, чи надовго то його стане - аби мерщій дірки залатати та розпірки позапихати. Урожай того року не густий вдався, всіх обдурив: з копи ледве-ледве по три мірки вибивали. Як полічили одрадяни, то хліба не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися.
- Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле милосердний, що горлата ненажера втомиться, як і косарка, тоді ще трохи замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через зиму, а там, як люди кажуть, вовка самі ноги годують!- казали одрадяни, сподіваючись на панські стоги та на те, що, може, подавиться молотил-ка-ненажера.
А 'ненажера' тимчасом не тілько не давилася, а ще більше зіхала та дерла свого рота: не тілько від ранку й до вечора гула та свистала, а ще й ніччю торохтіла на всю Одраду. Та й доторохтілася!.. Вихопилася якось під вітер іскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди наробила, разом пожежею весь тік обхопила. Таке огнище розвела, немов серед пекла: по землі густий дим стеле, до хмар жарке полум'я засилає… Вночі страшно було глянути на те: чорне небо, як розпечене залізо, червоніє; криваве зарево на всю округу світить та сяє; панський двір і Одрада сумно позирають на те вогненне море, бездуж-. ні що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю; собаки глухо виють, налякані невиданим дивом, і їх глухі заводи сумом та жалощами розносяться по всіх усю-дах. Моторошно й страшно!..
Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий дейь випав дощ і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них страшенні купи попелу й недогар'я чорніють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада більше діймала їх.
- Скілько то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити - вогню до соломи підкладати, на те тілько, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка хліба. От і не далиі.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!
Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже нестає, третій стогне - і посліднє з засіка вишкрябав… По хатах крик та плач стоїть, дітвора репетує: 'їсти хочеться', а матері гукають: 'черви б вас поїли, кляті!' і годують дітвору духопеликами. На вгородах чоловіки сновигають, не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах позаводилося.
Зате в хаті, де жила Марина, тихо. Як дід Улас пішов від них, зосталися Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самій про все думати-гадати: й про одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, і худоба плаче. Хоч у Марини й не було худоби - нікому було плакати! - зате сама Марина не раз і не два вмивалася рясними, як надавлять її злидні та недостачі. А коли ж було таке, щоб вони її не давили? Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона, хоч і скрипіла, та все не подавалася-турбувалася й про себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порі стала, давно дівує. І ростом вийшла-висока та брава, і красою взяла - наче квітка та, що ранком розцвітає. Одно тілько - сумна завжди. Та як його не сумувати, коли злидні та недостачі в печінки в'їлися; як його веселою бути, коли дрантя та лаття покриває молоде тіло?.. Не дивно, що сумна Килина вдалася. А під сей рік і Марина мовчанки справляє. Що їй і про й що говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч і заробила з дочкою кіп з десять, та треба було молотника наймати, позички віддати.
Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті вікна не світ заглядає, а на світ витріщилося ганч'ір'я з вікон; у хаті холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчала-присіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі, а брудні - аж чорні, пошпуговані дощами та полупагіі негодою.
- Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася,-казала Килині з осені Марина, коли ще було в неї півклунка борошна.
- До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю,- сумно одказала дочка.
'Найміть! найміть! - наче молотком гамселить Марину в голову.- Кому його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город збувають. У них хоч е у віщо одягтися, е чим туди доставитись. А Кили-ну - голу-босу й простоволосу - як пустити? Хто її таку найме?'
Мовчить Марина, доїда свого півклунка. Незабаром і доїла… Ні пилини, ні крихтини!
- Дочко! Що його робити? - хл'іба немає. Ти, може б, пішла по селу та роздобула де хоч півмисочки…
Килина по селу біга, до колін у непролазній калювд свої ноги топить, роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а більш усього вертається додому з порожньою мисочкою.
- Килино! Піди, моя дитино, на поле… Як жали, то багато там колосків на полі зосталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося…
Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та-сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ' колосочки, а на вечір і є в них горщик куті.
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.
'Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?' - думає Марина.
Ниє-омлїває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота надходить. Марина ні жива ні мертва. Коли чує - щось лізе в хату, ледве лізе…
- Ти, дочко?
- Я, мамо.
- Де ж се ти була так довго? Де барилася?
- Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
- Яка благодать?
- Як засвітите - побачите… Марина засвітила. Килина перед нею стояла, а біля Килини аж п'ять снопів пшениці лежало..
- Де це ти, дочко? - аж скрикнула Марина.
- У току, мамо. В панському току, де була пожежа. Там під купами попелу багато таких снопів зіс- талось.
- Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
- Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п'ять снопів, обім'яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося! Набралося аж півклунка зерна.
