рiдне.
- Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.
- Де люди? - глянувши уперед, спитався Кирило.
- Там… де ми були… У хуторi.
- Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!
Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. Що думав Кирило - господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.
Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв, брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.
Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снiгом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони пiднiмалися все вище та вище.
- Оце тобi й город! - сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору. Перед ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки, поперерiзували його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами виставились високi кам'янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи вибiленими боками. Серед невеличких майданiв тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамницi… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомiн та клекiт…
Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе кров'ю поливає…
Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що, притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами, намiряючись кинутись на неї.
- Ану, дiвко, годi стояти - рушаймо! - мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.
Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.
- Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… - гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.
У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi - книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.
- А це хто такий, Олено? - кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.
- Се ж наймичка, - одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.
Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає - яка смачнiша.
Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся - блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та - тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.
- Насилу дiждалися вашої милостi!.. - неласкаве привiтав вiн її. - Ти чого так довго барилася? - попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…
- Петре! - сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.
- Давай, дiвко, самовар, - сказала Олена i полiзла до шафи.
Христя не пам'ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.
- Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, - порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.
Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, - не поспiши постановити - певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась - схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по її руцi на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася - тiльки загорiлася вся, як огонь.
Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона стояла i млiла… 'Що се я наробила?.. що буде менi?' - думалось їй… Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.
- Бач, й налила на столi! - тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу.дою. - Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.
- Проворна! - буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись, виходила з кiмнати.
- Нiчого - дiвка скора, - додала Олена.
Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала - болiсть не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання чаю.
- А налий ще, - сказав Загнибiда уже вчетверте. - Мов i солоного не їв нiчого, а чай добре п'ється.
'Вони п'ють, смакують, а я собi руки не чую!' - думала Христя, схлипуючи.
- А цить… - обiзвалася, прислухаючись, Олена. - Мишi скребуться? Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
- Плаче? - вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.
- Христе! - обiзвалася Олена.
- А вона Христя? Христя в намистi! - сказав Загнибiда.
- Христе! - скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.
- Чо-о-го? - з плачем обiзвалась Христя.
- То ти плачеш? Чого? Iди сюди.
Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.
- Чого ти? - допитувалась Олена.
- Та нiчого! - нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
- Як нiчого? Кажи - чого плачеш?
- Пальцi попекла.
- Чим?
Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.
То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.
- Ну, чого ти? - дивуючись, спитала Олена.
Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…
- Знаю… О, бодай його! - скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав розказувати, як Христя обшпарила руку.
- I терпляча ж яка, та не видержала! - додав, усмiхаючись. Христi ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть! 'Залився б ти на кутнi, проклятий!' - подумала вона, обливаючись слiзьми.
