- Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, - раяла Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i облiпила Христi червонi пальцi.
Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.
- Ну, чого ти регочеш? - гримнула на його Олена. - Збожеволiв, чи що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн - регоче…
- Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип'ятку на руку… Зразу як огонь стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно - як та деревина необтесана!
То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи - i вона б не терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився на неї… Бо - з села вона, бо - деревина необтесана!
Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. 'Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…' їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! 'П'явка, п'явка i є!' -думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж - пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!'
Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть - у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить - плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е у неї?..
Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… 'Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!' - рiшила вона.
- Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? - сказала їй з другої хати Олена. - Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.
Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.
Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться - нудить тiльки…
У кiмнатi почалася розмова.
- Коли ж ти думаєш паски пекти? - питався Загнибiда.
- З завтрього почну, - одказала Олена. - Я не знаю, чи багато його напiкати?
- Щоб стало, - одказав вiн.
- Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же - ще й зосталося, а торiк - як накликав гостей, то все в один раз поїли.
- Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!
Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.
- Ти от журишся пасками, - почав Загнибiда, - а мене друге журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен рiк Колiсник! 'Купи, - каже, - пополам вiзьмемо'. Я й купив; а вiн, бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся! Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний проходив. 'Петро Лукич! Петро Лукич! - гукає. - Що це з вашої лавки важким духом несе?' - 'То, - кажу йому, усмiхаючись, - через те, що ви нiколи у неї не зайдете'. - 'Ну-ну, - одказує, - не шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю'.
- Що ж, ти й одiбрав?
- Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогоднi заходе один: 'Щось вона, - каже, - трохи припахає'. - 'То, - одказую, - почула одлигу, а риба - золото…' Витягаю спiдсподу, щоб показати, а вона так i розпадається… Нiчого - бере… От коли б Лошаков на завод узяв - гаразд би було. На днях забiгав: 'Бочку треба'. - 'Не зовсiм, - кажу, - гарна'. - 'Та кат її бери! у мене робочi, - поїдять!..' Так от третiй день сьогоднi, а щось не шле. Коли б узяв бочку - перевiз би! Сими днями сподiваюся бочку розпродати; а там коли з пiвбочки й пропаде - невелика утрата… Де наше не пропадає!
- А ти знаєш, що треба Христi шити одежу, - увернула Олена.
- Пiдожде! - одрiзав Загнибiда. - Ми її бiльше ждали… Хто тепер, сими днями, буде шити? Самiй же - нiколи буде. Пiсля празника хай. Ще побачимо, яка з неї робiтниця буде.
- Та цить! - промовила Олена.
- Чого цить?
Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити i слова, що про неї далi будуть казати.Та дарма!.. Розмова на тому й обiрвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутнi крамарськi: хто кого обдурив, пiд'їхав, пiдсiв…
Сумно стало Христi й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тiї жалостi, коли тiльки й думки - як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!
- Христе! прибирай самовар, - нескоро кликнула Олена.
Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибiдi заманулося повечеряти, - вечерю давала. Поти пiсля вечерi помила посуду, сама повечеряла - бралося вже до пiвночi. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до свiту самовар становити: 'Бо завтра день базарний, Петру Лукичу треба рано в крамницi бути'.
'Людей труїти гнилою чехонею!' - подумала Христя, важко зiтхнувши. Помостилась на лавi, загасила свiтло й собi лягла.
Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи - нiчого не видно. Чутно тiльки глухе шепотання з третьої хати… То хазяїни богу моляться чи шепочуться про баришi? їй яке дiло? Вона, наморена ходою трохи не цiлого дня, випадками сьогоднiшнього вечора, зразу закрила натомленi очi. Сонне забуття обхопило, обняло її.
Христя вiдразу заснула. I не снилось їй нiчого, нiщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й нiч, щоб усiм спочивати. Та чи усiм? А то що за свiт колишеться у малiй хатинi? Ось вiн уже в кiмнатi, серед його ясної хвилi чорнiє чиясь постать висока… Хто то? Чого? То Загнибiда, босий, роздiтий, з свiчкою у руках, тихо, наче кiт той, викрався з кiмнати, увiйшов у кухню i, озираючись на всi боки, покрався у сiни. Злегка надавив вiн клямку, щоб не стукнула, одчинив дверi, високо над головою держачи свiтло.
У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд неї ходе-труситься по стiнi… У Загнибiди очi заблищали, як вiн її зобачив. Тихо на пальчиках пiдiйшов вiн до неї, пiдняв свiтло угору так, щоб свiт падав саме на голову Христi… З темноти вийшло кругле покiйне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зiтхання ледве-ледве почувається, то пiднiмає, то опускає її високi груди. Очi у Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася… Довго вiн стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, i… тихо опустив… Христя кинулась. Свiтло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то їй снилося, чи справдi вона бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась на бiк i знову заснула. Вона не чула, як нешвидко пiсля того щось в темрявi зашамотiло; як стукнули дверi в хатинi; як Олена, прокинувшись, спитала: 'Хто то?' - 'Се я', - важко дишучи, одказав Загнибiда.
- Чого ти?
- Ходив довiдатись, чи засунено.
Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.
'Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!' - одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибiди
