Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.
Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один - середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий - високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.
Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
- Хто се? - почулося у заднiх рядах.
- Не знаєш хiба?
- Авжеж, не знаю.
- Ото сухий, високий - Рубець, секретар з думи; а то червонопикий - Книш, з полiцiї.
- Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.
- А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! - скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. - Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.
- Несказанно радий! несказанно! - глухо бубонiв Рубець. - На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.
Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.
- На ногу! - гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.
Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому - Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:
- Для першого знайомства позвольте похристосатись.
Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.
- Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, - мовив до його Колiсник ззаду.
- А-а!.. - повернувся той. - Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! - i кинувся з Колiсником христосатись.
- Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! - мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. - А то - гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
- Що вiн сказав?
- Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
- От проява!
А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:
- Та й заморили ви нас, отець Миколай.
- Як саме?
- Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, - жартував вiн, весело граючи очима.
- Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. - Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.
Отець Миколай устав i почав благословляти.
- Починається… Чуєте! починається! - вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.
- Що починається?
- Он, - указав вiн на свiтлицю.
Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.
- Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, - запрохував З^нибiда. - Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
- А ви таки наготували чимало! - мовив до нього батюшка.
- Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо - не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? - гукав Загнибiда на дяка. - Гай-гай!
Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.
- А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! - гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.
- Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! - мовив дяк тихо. - Он - чужi… он - люди…
- А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
- Так його, так! - умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. - Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то - апостола у церквi читає, а набiк молодицям 'шерденько' шепче.
- I ви на мене! - мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. - У мене он зубiв у ротi немає!.. - I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
- А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! - жартував Колiсник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
- Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, - цькував Колiсник. - Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
- Хiба я не знаю? - гримнула дячиха. - Зяяю! Прожила сорок лiт з ним - знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди - лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник - хоч би тобi моргнув - тiльки очима грає.
- Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, - клiпає вiн, - нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
- Ходiмо! - кликали Колiсника.
- Хан їм! - одказав той. - Почудачили - ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
- Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? - мовив батюшка до Рубця. - Як у панiв хрестяни були - ото так! Тодi - доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той - того, той - другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
- Господь не оску дiває в своїй милостi! - пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.
Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
- Любимець протопопiв, так йому нiчого, - мовив тихо, зiтхнувши.
