- А вже в нас протопоп! - додав Рубець.
- Христос воскрес! - наче з великого дзвона вдарив диякон.
- Воiстину! - одказав Колiсник, пiдходячи до його.
- От!-зрадiв диякон. - Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, - бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. - Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, - додав i побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче - як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто - ложи десять рублiв, а хрестити - готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, - в одну шкуру - виходь та й виходь за нього замiж! У його - i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть - так i дзвониш! Даєш ти гривню - на гривню задзвоню, сорокiвку - на сорокiвку, а за карбованця - так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити - потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий - вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу - де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
- Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? - i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.
- Ти чого регочеш? Ти хто така? - присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.
- Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!
- А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? - питає Тимофiй.
- Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.
- Ху! - хукнув Тимофiй. - Якого тобi жениха треба?
- Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
- А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! - скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.
Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.
- Серденько! - скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.
- Чого ви пристали до мене? Гетьте! - образливо одказала Христя.
- Панiкадило душi моєї! - гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.
- Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! - I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.
- Тимофiю! Що се ти! - роздався ззаду його голос.
Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.
- Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.
Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.
- Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? - мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.
Отець Миколай зареготався:
- На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!
- Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда. - Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! -гукав вiн на жiнку.
Олена Iванiвна принесла пляшку.
- Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! - сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.
- Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
- А вам, отець диякон? Наливочки! - припрохує Загнибiда.
- Ет! свинячого пiйла! - гукнув той. - Сiрка! менi - сiрка!
- А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.
- Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? - скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.
- Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.
- Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо! - гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.
- О, бодай вам щастя служило! - реготався Колiсник.
За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.
- Пропустiть! пропустiть! - шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.
- Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! - гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
- Чув, чув! - вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.
- Ох ти, моя неписана! - скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.
Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.
- Ото посватала! Молодець! - хтось промовив.
- Хто кого? - спитався Колiсник.
- Он та дiвка Тимофiя.
Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.
- Де ти, серденько, була? - спитався вiн, пiдступаючи до неї. - Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.
- Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! - гукав ззаду його товстий крамар.
- I я не христосався! - десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.
Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.
- Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.
- Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.
- Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.
- Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.
- Та он… вони… Хай їм! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я й кину.
- Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.
- Цссс!.. - заходило в кухнi.
