по її тiлу.
- Христе, голубко! - шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.
- Чого ви лiзете? Гетьте! - скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.
- Цссс!.. - засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.
- Знаєш що, Христе? - почав вiн. - Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.
- Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! - вiдказала Христя.
- Що ти чула! То - брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.
- Що твоя душа забажає - все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? - ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. - їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…
Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.
- Христе! - благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.
- Вон, вонюча! - скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.
- Тiкай, Христе! - гукнула Загнибiдиха.
Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда - за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: 'Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?..' Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.
- Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: 'Тiкай, Христе!..' Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря - нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…
Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi - щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.
- Христе! - почувся охриплий голос Загнибiди. - Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що е в мене - все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду - гiрше буде! - сварився вiн.
- Петре! Побiйся бога, - ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.
- Ти знову устала? - скрикнув Загнибiда. - I не доб'єш прокляту! Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
- Легше, легше! - донеслося з улицi.
- Ось не займай лиш, хай йому! - казав другий голос.
- Чому? - допитувався перший.
- То Загнибiда бенкетує. Причепиться - не одв'яжешся! Загнибiда мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.
Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п'яне тiло - i хазяйка кликнула її допомогти.
- Ти не потурай, Христе, на те… Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свiчки, а звалить, - уговорювала Загиибiдиха Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.
Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день тiльки невеличкий шматочок хлiба з'їла; цiлу нiч просидiла пiд коморою, перемлiла та перемерзла - та що їй було казати? I кому казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба їй самiй не досталося?
- От тiльки чого буду тебе прохати, - помовчавши трохи, знову почала Загнибiдиха. - Що вiн тобi буде казати - не втаюй вiд мене… - I ЗагниСiдиха заплакала.
Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти утiшиш?
Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:
- Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай - мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат - оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти замiж - не йди за крамаря, не йди за городянина, - i в того, i в другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле - просторо тобi та любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я - так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову - скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає, чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був. Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: 'Щаслива ти, Олено, - жених у тебе красивий, та ще й письменний!' Я й сама тодi думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх - мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!
Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши голову рукою, вона задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний, сонце тiльки що пiдбилося; променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля порога золотим пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту - аж дивитися боляче. А Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп'яла свої блакитнi очi в ясне сонячне свiтло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дiвоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її блiде засмучене лице, на її блакитнi задуманi очi. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм iскристим свiтом; i здається Христi - то сама господиня так свiтить, сама горить тим ясним самоцвiтом…
- Гей! - доноситься охриплий з перепою голос з кiмнати. Загнибiдиха струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося, наче чорна хмара зразу насунула: i сонце свiте - та не так, як хвилину назад тому свiтило; i хата мов не та, тиха та спокiйна, - а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано… У Христi серце забилося важко та трудно. Знiчев'я вона кинулася до печi: то одтуле заслiнку, подивиться в чорнi челюстi, то знову затуле… Це - ухопила вiник i почала вимiтати пiч.
Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, вiн став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибiдиха стала коло печi, заслоняючи вiд його Христю.
- А та де? - зично спитався Загнибiда.
- Послала на базар за бубликами, - торкаючи рукою Христю, одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.
