- Нащо? - гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись, повернув у свiтлицю.
У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у сiни, дослухаючись, що буде далi… 'Коли знову здiйметься буча по- вчорашньому - кину, утечу додому!' - рiшила вона.
Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.
- Жiнко! - гукнув Загнибiда.
- Я тут, - почувся її тихий, болiсний голос.
- А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все - кат знає що!.. Дивись на мене! - вередував Загнибiда.
- Та я ж дивлюся.
- Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш - я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну - доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.
- Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.
- Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..
Далi його голос обiрвався - затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не- коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi - до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…
Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку - i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.
Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе - довiку не пiдвiвся!..
Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… 'Отим би тебе приспати!' - ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. 'I збреде ж таке на думку, тьфу!' - сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. 'Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?' Якось озирнулася - перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би - вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.
- Чи будемо сьогоднi варити? - питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.
- Та годi, хоч не плачте! - скрiзь сльози вимовила Христя. - I чому я не пропала малою! - скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…
З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь - i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити - Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, - у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, - Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя - про своє.
- Невже ти нiколи не спiвала? - спитала її раз Загнибiдиха. - От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.
- Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.
- Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала - i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.
Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.
- Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пiшла в село, матiр провiдала.
- Коли ж менi пiти? - питає Христя.
- Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день - i пiди.
- А ви ж самi як зостанетесь?
- Про мене - байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би я на неї подивилася.
- Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:
- Ну, вже хоч провiдаєш.
Христя задумалася. 'Коли його пiти? коли зiбратися? У середу - хазяїн виїде; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад', - розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче - ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.
- Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.
Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка - саме мазати.
- Та то велика робота, не розпочинай, - каже їй хазяйка. - Хай уже як звернешся - та тодi.
Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.
Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр - а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…
Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою - уже й сохне - бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, - пiдганяє сама себе Христя.
Коли се - щось заторохтiло коло двору… Тпррру! - привертає до ворiт. 'Оце так! - думає Христя. - Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!'
Розчиняється хвiртка. Христя - гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.
- Дядько Карпо… Здрастуйте!
- Здорова, Христе, - вiтається Карпо, увiходячи у двiр. - А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може - собаки.
- Та в нас їх немає, - щебече Христя. - Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?
- Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…
- А ви ж, дядьку, на базар?
- На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.
- Спасибi вам, - дякує Христя. - А я й сама збираюся у село.
