- Як? Чого?
- У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.
- То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.
А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.
- Хто то? - питає Христi.
- Це наш сусiда, з села.
- От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.
- Оце ж ми й раємося, - каже Карпо.
- То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! - жартою виговорює Загнибiдиха Христi.
- Спасибi вам, - кланяючись, дякує Карпо. - Я тут не сам, - за ворiтьми шкапа.
- Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! - каже Загнибiдиха.
Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.
Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.
- Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.
Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.
- Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.
- Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.
- Значить, тобi добре! За селом байдуже?
- Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою… А у вас же на селi як? - I Христя почала розпитувати про знайомих.
Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.
- Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.
- А Ївга? - спитала Христя.
- Ївга замiж збирається.
- За кого? Карпо умiхнувся:
- Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.
- Нуте, а Супруненко удовольнився?
- Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано - як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.
- Як саме?
- Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, - пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.
- Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя.
Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться в серце. 'Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…'
Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз - здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи немає на дворi, - i на дворi не було.
Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.
- А що, справилася? - питає Карпо.
- Уже.
- То й поїдьмо.
- Зараз хазяйка з базару вернуться.
Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.
- Забарила я вас? - спитала.
- Нi, я сам тiльки що в хату, - одказує Карпо.
- Ну, й гаразд. А я думала - забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, - повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.
- Нащо?
- Не твоє дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.
Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.
- А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.
- О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.
- Чому не одягаєшся теплiше? - повернулася знову до Христi. - Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.
- Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…
- Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись, каже Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.
- Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.
- Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.
Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
- Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? - утретє допитується Загнибiдиха.
- Чую, чую. Спасибi вам! - дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.
- Я й сама зачиню… їдьте з богом!
Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.
V
Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… 'Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!..'
Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн - i от-от признає її… 'Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!'
Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… 'Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в
