двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. 'Хто ти, вiдкiля?' - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. 'Куди ж ти тепер пiдеш?' - питають люди. 'Не знаю, - одказую їм. - Хоч з мосту та в воду!' А один чоловiк старенький уже, лисенький: 'Тю-тю! - каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?' Я йому в ноги. 'Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!' - 'Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде - не знаю'. На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. 'Можна, - каже, - можна попитатися… А що менi за те?' - 'А що, паничу, - одказує дядько, - назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому; заслуже - заплате'. Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. 'Добре', - каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. 'На, - каже, - ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай'. Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там - панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. 'Де ж той предводитель? У кого його спитати?' - думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. 'I пожалуйте! i помилуйте!' - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об помiст; аж усi струснулися. 'Що се? i звiдки се?' - питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. 'Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю'. Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: 'Я тебе ослобоняю'. Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. 'Годi, - каже вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!' Пiдвелася я, стою. 'Iди, - каже, - собi та жди кiнця дiла'. - 'Куди ж я пiду?' - питаю. 'То вже твоє дiло', - одказує. 'Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований'. Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. 'Пiдожди', - каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. 'Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину'. Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. 'Господь, - кажу, - з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр'. - 'А де ж твоя мати?' - 'Не знаю, - кажу. - Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю'. Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: 'Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень'. - 'Куди ж я пiду? - знову я їм своє товчу. - У мене ж нi притулку, нi пристановища'. - 'Наймися у кого служити, - каже пан. - А поти - на тобi на харчi'. I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. 'А що, як?' - питає той. Я розказала все, як було. 'Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?' - 'Бог його знає! Я не знала', - одказую. 'Ну, нiчого, - каже, - ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi'. - 'Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!..' Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома - усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. 'От коли б, - думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми'. - 'А за матiр же як?' - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш - я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися - не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: 'А що се ти, - скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?' - 'Краще б, - думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…' Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: 'Щось пан не їде'. - 'Який, - питаю, - пан?' - 'Твiй обидчик'. - 'Хай йому цур! - кажу. - Я його й бачити не хочу'. Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я - пан… У мене i руки, i ноги потерпли. 'Пан!' - кричу. А панич: 'Iди, - каже, - собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю'. Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка - усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. 'Та ви, - каже, - не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, - каже, - знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, - каже, - що ви миритися приїхали, а ви так - базiкати'. Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. 'Та я, - каже, - раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише'. - 'Що ж ви їй дасте?' - пита панич. 'Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою', - одказує. 'То все дурниця, - каже панич. - Хочете на мир, - три тисячi!' Наче ужалений, пiдскочив пан. 'Три тисячi? - скрикнув. - Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?' - 'I прощення, - каже спокiйно панич. - А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували'. - 'Хто? Я? - скрикнув пан. - Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете - вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!' - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: 'Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть'. Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. 'Що ти, дурна! - каже панич. - I не думай без мого вiдома мириться!' Чи так, то й так. 'Ти краще знаєш', - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: 'Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!' А я: 'А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе'. Зяротався панич. 'Матiр? - перепитує. - Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?' Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. 'Оце тобi, - каже, - i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю'. - 'Сховайте, - кажу. - Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде'. Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав - двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. 'А що, - пита, - голубушка, своє получила?' - 'Получила', - кажу. 'Дiла по суду не хочеш вести?' - 'Не хочу'. З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi
