карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. 'Чи так, то й так. Багато його, - каже, - нiчого надбавати, а що слiд купити - купи'. Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: 'Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?' - 'Як?' - питаю… 'Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей'. Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає - хай i не дає. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi - менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, - у ярмарок се було, - вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! - мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! - признавсь-таки. Пита: де я тепер? 'Служу', - одказую йому. Слово по слову - розбалакалися. 'Та й добре ж ти, - каже, - нашого пiдсiкла!' I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. 'Тепер ти, - каже, - багачка'. - 'Багачка ж, - кажу. - Багато дечого немає'. Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. 'Як? - дивується. - Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, - каже, - не благав, як не прохав - хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!' Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. 'Чи не чули, - питаю, - де i як вона?' - 'А ти хiба, - каже, - нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла'. Прийшла я додому. Плачу - отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. 'Чого ее?' - питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. 'Вiр ти, - каже, - людям. Чого дурнi не набрешуть?' - 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува - ляга мерщiй спати; повернеться до стiни - мовчить; чи пiде куди - до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую - щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання - сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: 'Чи будете радi синовi або дочцi?' Як сказала те, дивлюсь - хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. 'I не подумай! - каже. - Як тiльки що писне в хатi - з того часу нам укупi не жити!' - 'Як же ее так? - питаю. - Де ж менi його дiти?' - 'Де хоч. Хоч зжар та з'їж!' Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло… Стою, дивлюся - i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться… 'Боже! - думаю. - I се батько каже? Де ж батькове серце?..' А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: 'Коли б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!' I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце - не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний - господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже примiтно i збоку стало. 'Еге, - каже, - так ти справдi?' I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне - таке жовте. 'На, - каже, - випий; се вино таке'. Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила - нiчого, i пообiдала - нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се - як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, - отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. 'Прибирай, - каже, - та закопай на вгородi'. Не стерпiла я! 'Прибирай, - кажу, - сам, коли наробив такого!' Як же скоче вiн, як затула ногами… 'Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!' Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди. 'Слухай, - каже, - як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi'. А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. 'Ти така?' - питають. 'Я'. - 'Ти ходила важка?' - 'Ходила', - кажу. 'Де ж ти дитину дiла?..' - 'Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула'. - 'Де ж ти подiла?' - 'Закопала на вгородi'. - 'Веди!' Повела я. Одрили, глянули: земля землею! 'А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?' - 'Нi, - кажу, - не давав'. - 'Брешеш!' - 'Чого ж менi брехати!' - 'У чорну її! У тюрму!' - крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годi. 'У тюрму її!' Одвели мене в тюрму. Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.
- А панич? - спитала Христя, важко зiтхнувши.
- Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла - як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.
- Он уже й мiсяць зiйшов, - промовила вона тихо.
- Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. - I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.
- А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? - спитала, помовчавши, в Мар'ї.
- Якої?
- Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.
- Де вона служе? чи не в Луценчихи? - питає Мар'я.
- I того не скажу.
- А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
- Вона, вона! - скрикнула Христя. - Як малою була - на нiж упала.
- Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати - рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то - тiльки мiсце тепле. 'Еге ж, - думаю, - бач, як нашi тихi'. Чую - цiлується хтось; так смачно цiлується! 'Пiдожди ж, - думаю, - пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…' Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову - рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… 'А що то, - питаю, - до панича, дiвко, ходила?' Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi - як заплаче! 'Се ти, Марино? - питаю. - Чого ти?' Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.
- То се Марина? - здивувалася Христя.
- А що ж твоя Марина - свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… 'Невже се правда? - думалося їй. - Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що
