ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi - одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi - задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! - I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.
Два днi пролежала Мар'я, а на третiй - панi загомонiла:
- Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! - Треба вставати. Устала Мар'я - тiльки тiнь її - схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.
У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.
- А що ж ти не приходила?
- Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, - обiцяє та.
Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого- чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.
Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота - Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. 'Збрехала Марина, - думала Христя. - Та яка ж вона брехлива стала!'
Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича - не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти - вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.
- Бачила сьогоднi Марину. Казала - прийду пiсля обiду, та й збрехала!
- Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! - вiдказала Мар'я.
Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! 'Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi - сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!' - думає Христя.
Коли се - дверi рип! i - на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, - баришня або багата мiщанка, а не наймичка!
- Марино! голубко! А я думала - збрешеш! - скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.
- Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.
- Роздягайся ж та сiдай спочинь, - турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.
- Та яка у тебе свита? - дивувалася Христя. - А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! - торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.
Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi - вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його - два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.
- Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, - обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.
- Здоровi були, Мар'е! - привiталася Марина. - Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором - лiтом на печi!
- Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, - зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.
- Кого ви там вихваляєте так? - спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.
- Та й молодець же дiвка! - похвалив панич.
- Собi такi удайтесь! - не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.
- Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! - жартує той.
- То-то й е! - одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.
Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.
- Козир-дiвка! - похвалила паничевi Мар'я.
- Чия вона?
- А вам нащо?
- Так, хотiв знати.
- А кортить? Хай кортить, не скажу, - дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.
- Пiшов? - спитала Марина.
- Пiшов! - одказала Мар'я.
- Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, - смiючись, каже Марина.
- А що, i у вас такий панич? - спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.
- Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, - образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.
- Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина - здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?
Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.
- Що ж, тобi наравиться город? - спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.
- Сумно якось… людно дуже, - одказала, роздумуючи, Христя.
- А тобi, Марино? - обiзвалась Мар'я.
- Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.
- Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?
- Пiдождiть трохи - i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю - повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!
- Христя не любить городських уборiв, - сказала Мар'я.
- Христя? - скрикнула Марина. - То вона тим, що нiколи не наряджалася.
- Чому не наряджалася? Наряджалася, - збрехала Христя.
- Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
- Не хочу.
- Мар'е! Устаньте, та нарядимо її, - скрикнула, схопившись, Марина.
- Не хочу! не хочу! - замахала руками Христя.
- Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'е! уставайте-бо, - усмiхаючись, каже Марина.
Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.
- Нi, не тiкай, бо не втечеш! - придержуючи, каже Марина. Христя противиться.
- Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, - умовляє Марина.
- Та що ж я для тебе зроблю?
- Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
- А як пани на той час зiйдуть!
- То що? прийдуть - подивляться! - каже Марина.
- Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, - увернула i Мар'я.
- Нуте, Мар'е, ми її спершу розчешемо, - турбує Марина. - Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?
