бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.
- Що вiн казав? Що казав? - зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.
- Нi, з вами кашi не звариш! - промовив голосно панич, закриваючи книжку. - Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?
- Христя вмiє! - гукнула Марина.
- Я не вмiю, - похнюпившись, тихо одказала Христя.
- Та ну, годi! Де ж не вмiєш? - уговорює Марина. - Умiє, умiє, - доводе паничевi.
- Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.
- Так я ж не вмiю, - одмагалася Христя.
- Поведемо її! - скрикнула Марина i разом з Мар'ею ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку - не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, - кров б'ється, кидається жила.
- Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. - I, все кажучи, береться за папiр i перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.
- Та я не вмiю! - скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.
- От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, - просе панич.
- Та ну-бо, Христе! - штовхнула її Марина пiд бiк.
- Ох! як менi душно! - зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.
- А що, гарно? - скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.
- То й не заспiває нiхто? - спитав вiн суворо.
- Нехай Марина попереду… менi душно, - одказала Христя.
- Я не вмiю спiвати, я розкажу, - згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
- Якої ж вам? Гриця знаете? - спитала.
- Нi, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. 'Отже розказує Марина, - думалося їй, - та так смiливо, так гарно, а вона - не може. їй - соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!..' I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!
Марина скiнчила.
- Пишiть другу! мерщiй, - промовила вона.
- Сiдай же! - каже Марина, схопившися з стiльця.
- Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…
Не йди, дiвко, за удiвця,-
Буде тобi лихо! - дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.
- Уся! - скiнчивши, скрикнула Христя.
- Ух, гарна яка! - сказав панич i положив перо. - Бач, а казала: не вмiю, - укорив вiн Христю.
- Та вона як знає їх! - тримаючи його за плече, каже Марина, - то й шоту немає!
Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!
- Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.
- Добре, добре, - хмурячись, одказує панич. - Нехай ще другим разом, тепер я втомився.
- Годi! ходiмо, - каже Марина, направляючись iти.
- Постiйте, - каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.
- Навiщо? - пита та.
- На! - настоює вiн.
- Нащо? - аж скрикнула Христя.
- Та бери, дурна! То за пiсню, - каже Мар'я.
- Не хочу! - засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
- Та й дурна ж яка! - зареготавшись, каже Марина. - Давайте менi, давайте, я вiзьму.
Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.
- Спасибi вам! - щебече вона, вертячи семигривеника в руках. - Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко - дукач буде. Гляну на дукач - i вас згадаю! - свiтячи очима, додає Марина.
- Добре, добре, - глухо одказує вiн.
- Чому ти, дурна, не брала? - доноситься з кухнi голос Мар'ї. - Панич розсердився!..
- Хiба я наймалася розказувати? - скрикнула Христя, аж панич кинувся.
- Чого там вони? - обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.
Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. 'Х-ху ти! Та й смаковита ж!' - махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу - важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I 'дукач напам'ять', - кривив вiн її в думцi… Та вже ж! -промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… 'Уже менi тi помiчницi!' - трохи не скрикнув вiн i схопився.
- Христе! Дайте води! - гукнув вiн крiзь дверi. 'Хоч ще раз подивлюся на неї', - думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.
- А та?
- Там з дiвчиною зосталася.
Вiн припав гарячими устами до холодної води.
- Ну, та й розпалила ти панича, - хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, - так повен стакан одним духом вимчав!
Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.
- Чого се ви так засмутилися? - спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.
- Ох, пора вже менi додому! - скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.
- Їв нас панич е, не думай! - торохтiла вона, одягаючись, до Христi. - Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.
- На ж намисто! - здiймаючи з шиї, подає Христя.
