Вони втрачали спокій однаково: і молоді, яким цей політ був за первину, і бувальці, старі «вовки космосу», котрих Координаційна рада увінчала лаврами. Те, про що їм розповідала мініатюрна клітина – скарбниця відомостей про чиїсь польоти, завжди видавалось новим і несподіваним.
Одначе дійсність, з якою вони стикалися повсякчас, була куди цікавіша, аніж найфантастичніші оповіді про минуле.
Все це блискавично майнуло у мене, коли я почув гонг. Замість прямої лінії, що свідчила – інтенсивність метеорного потоку незмінна,– переді мною на блакитному екрані зміїлася тепер синусоїда. Інтенсивність метеорів періодично змінювалась і найбільше дивувала своїм чітким ритмом.
Ну й чому тут дивуватися? – можливо, запитає в мене який-небудь юний землянин, ще незнайомий із космічними польотами. Чому така пульсація має загрожувати кораблеві? Адже сумарна інтенсивність потоку лишилася незмінна, вона почала тільки пульсувати. Все одно немовби на морі замість мертвого штилю з’явилися легкі брижі. Але це ще зовсім не буря! То чого ж боятися?
У нас, космонавтів, існує правило: невідоме – значить небезпечне. Адже не раз бувало, що з першого погляду дрібна обставина перетворювалась на фатальну небезпеку, і велетенський лайнер гинув у безмежних просторах космосу. Окрім того, ми одлетіли надто далеко від Землі та інших цивілізованих планет і тепер розраховували тільки на власні сили. Найдрібніша похибка чи безпечність могли коштувати дуже дорого. Згадайте самовпевненого генерала, що колись у давнину змусив своїх солдат крокувати через міст у ногу. Сталась катастрофа – міст обвалився. А тим часом накажи генерал іти не в ногу, і все було б гаразд. Що ж сталося? Просто генерал не мав уявлення про резонанс…
Мої думки перервав новий сигнал, цього разу інфралокатора. Спереду по курсу «Грегора» вигулькнуло якесь загадкове тіло. Скільки до нього? Напружено кліпали лампочки лічильної машини. Я вихопив перфострічку з результатами підрахунків, швидко пробіг її очима і з полегкістю зітхнув: до тіла летіти ще багато днів, ми встигнемо уникнути його.
– Доповідайте, Паччарді. – Просто з екрана на мене спокійно дивився капітан.
Я сповістив про одержані дані.
– Яке відхилення од курсу?
– Три з половиною градуси.
– За який час ми дістанемось загадкового тіла?
– Якщо швидкість буде незмінна – двадцять вісім земних діб.
– Гм… Якщо швидкість буде незмінна…
– Уникнути зустрічі не проблема…
– Сповіщення прийняте, – перебив мене Брагін. Екран зв’язку погас.
Але за мить спалахнув знову, тільки вже не блакитним, а зеленавим світлом. Це означало, що капітан увімкнув зв’язок з усім екіпажем «Грегора».
– Друзі! Надійшла інформація, що по ходу руху корабля знаходиться невідома планета. Ми спробуєм обстежити її. Уникати зустрічі не будемо. Всім приготуватись до гальмування. За двадцять хвилин увімкнемо гальмівні дюзи. Кожному належить одягти проти-перевантажувальний скафандр. Зняти чохли з маніпуляторів і приготувати «шлюпку» до подорожі. Все!
Швидко увімкнувши протиперевантажувальну систему на пульті, я одяг новенький із приємним запахом пластиковий скафандр.
Тепер лишалося ждати, поки пілот увімкне гальмівні дюзи, та мріяти про зустріч із невідомою планетою. Переді мною на екрані, що вказував на інтенсивність метеорного потоку, як і раніше зміїлася голуба синусоїда. Вдих… Видих… Вдих… Видих. Здається, дихає якийсь велетень. І що тільки не мариться знічев’я. Я тоді і в голову не покладав, яке все це близьке до істини…
Чималу путь подолав наш «Грегор», перш ніж досягти легендарного сузір’я Близнят, котре стільки літ хвилювало уяву землян.
Близнятами, виявляється, бувають не тільки люди. Стародавні земляни вважали за близнят дві найяскравіші зірки цього сузір’я і дали їм гарні, звучні наймення з грецької міфології: Кастор і Поллукс. За переказами, саме так назвали своїх синів щасливі батьки – красуня Леда і повелитель громів Зевс.
Минали роки. Земля звично линула по своїй орбіті. Але дедалі частіше люди звертали погляди до зірок. Що воно за таємничі дороговкази Всесвіту? Куди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собі нелегке завдання вранці гасити, а ввечері знов запалювати ці химерні маяки?…
З року в рік нагромаджувались незаперечні космогонічні факти, уявлення людські поступово очищалися від марновір’я. Щоправда, не все було легким і безхмарним у пізнанні людиною довколишнього світу. Дорога до істини – не пряма лінія, а швидше спіраль, що губиться в безмежжі.
Попервах люди вважали, нібито зорі зовсім близько – палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмістив їх на небесній тверді, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорі доводилось відсувати й відсувати в глибини космосу. Цього вимагали перші примітивні телескопи. На цьому наполягали, не боячись іти на вогнища «святої» інквізиції, геніальні вчені…
Кінець кінцем людина розірвала пута земного тяжіння. Перші супутники Землі й автоматичні станції, що стали кружляти довкола Місяця, ніде не виявили ні осяйної небесної тверді, ні самого господа бога.
У тропу за першим космонавтом Юрієм Гагаріним у небо полинули сотні й тисячі сміливців.
Проте до міжзоряних мандрів було ще далеко… Адже тільки до найближчого від Сонячної системи світила – Альфи Центавра – треба летіти 4,3 світлового року. Світловий рік – це, як відомо, відстань, яку долає промінь світла у вакуумі протягом року. (За секунду ж він встигає промчати триста тисяч кілометрів.)
Що вже тут казати про наддалекі зірки, до яких світло летить мільйони і мільйони світлових літ.
Та, хоч як це парадоксально, віддаляючись од землян, зірки стали їм ближчі. Ближчі, бо замість марновір’я та різних припущень прийшли конкретні знання, помножені на точний розрахунок і дерзновенність технічних задумів…
Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.
У дитинстві я понад усе цікавився астрономією. Улюблене моє заняття було спостерігати в телескоп зорі. Ми з батьком влаштували на горищі нехитру обсерваторію, і не було мені більшої насолоди, аніж вивчати небо. Зокрема, я частенько націлювався на голубуватого красеня Місяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось мені навіть вручили медаль Московського астрофізичного товариства «За точні виміри», проведені над Данетом – пласким штучним супутником Землі, – супутник мав змінну масу і, як наслідок цього, досить плутану траєкторію.
– Уго, йди обідати! – кликала мене мати.
– Йду, мамо, – вдесяте відповідав я, не маючи сили відірватися від чарівного видовиська, котре відкривала переді мною система оптичних лінз.
У батька була велика бібліотека з астрономії та астрофізики, і незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандіозні картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мікрофільми зі звітами про польоти кораблів у міжпланетні простори.
Пам’ятаю, одного разу я допізна засидівся в бібліотеці. Старий годинник прокував дванадцять, потім першу годину ночі (в школі починалися екзамени, і роботи було чимало).
Кінець кінцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вініловій оправі. На сьогодні досить. Я підвівся, позіхнув, ступив крок до стелажів. Полиці, щільно заставлені книжками, мікрофільмами та блоками біопам’яті, сягали аж під стелю. Тут були старовинні трактати, зоряні довідники і найновіші каталоги – батько мало не щодня приносив із пошти важкенні бандеролі.
Задерши голову, я оглянув полиці. Скільки тут непрочитаного і непроглянутого! Мою увагу привернув шкіряний корінець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стілець і дістав грубий зачитаний фоліант. Книжка й справді була досить солідного віку. Я вже не пам’ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого століття.
Я стер рукавом пил з оправи. Стародавній шрифт, пожовклий від часу папір… Це був популярний підручник з астрономії. Цікаво, чим тоді займалися вчені? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблиці, цифри, цифри… «Що нас чекає на Місяці…» «Розрахунки траси на Венеру…» «Зодіакальне світло…» «Найновіша теорія тяжіння…» Гм, найновіша! її ж було спростовано буквально за якихось п’ять років. «Улюблениця шести сонць…» Цікаво! Я сів у крісло, присунув настільну лампу і став читати.
Мова йшла про планету, небом якої одночасно мандрувало бодай чи не шість сонць. Дивовижний світ
