вразив мою уяву. Пробігаючи сторінку за сторінкою, я забув про час.
Скільки води спливло відтоді! Чимало випало мені пережити. Позаду і експедиції у безмежний космос, і та страхітлива катастрофа на Марсі… Проте й зараз я ніби бачу поперед себе батькову бібліотеку, поспіль заставлений диктофонами письмовий стіл (до нього мені категорично було заборонено підходити), стелажі, горішні полиці яких губилися в напівмороці, рівний яскравий еліпс од настільної лампи.
Тієї ночі мені й на думку не спадало, що химерний світ із шести сонць стане метою мого життя.
Від давнього паперу, здавалося, струмували невловимі пахощі. Можливо, так пахне час?
Я блискавично пробіг розділ, присвячений історії питання. Люди з давніх-давен між інших зірок спостерігали і сузір’я Близнят, де найяскравішими були Кастор і Поллукс. До 1718 року ніхто не віднаходив у цій системі нічого особливого. Та ось англійський астроном Брадлей спрямував свій телескоп на небо й раптом виявив, що Кастор, власне, не одна зірка, а дві, тобто, що це два велетенських і жарких сонця, поєднаних між собою могутнім тяжінням. Інакше кажучи, Кастор був схожий на гігантську гантель.
Обидва сонця обертаються довкола одного центра.
Відкриття Брадлея викликало сенсацію. Астрономи всього світу кинулися до своїх телескопів, аби перевірити й уточнити повідомлення англійського колеги. Заскрипіли пера математиків. їм би дуже знадобились обчислювальні машини, проте вони з’явилися лише через кілька століть по тому.
Виявилось, що подвійне сонце Кастор обертається досить повільно,– звичайно, в наших, земних масштабах: його період обертання складає не багато не мало – 341 рік.
Дослідити подвійне сонце було не так-то просто. Річ у тім, що рух небесних тіл, який астрономи спостерігають в оптичні прилади, не є справжнім. Зірка завжди рухається в площині, що нахилена до прямої нашого зору під якимось кутом. Я це гаразд збагнув через два дні, коли, склавши на п’ятірку останній екзамен, відпочивав на одній із спортивних баз Місяця, поблизу кратера Аристарх. Вийшов, пам’ятаю, з намету – так ми називали комфортабельну кулю, в якій мешкали. Була ніч, тривала ніч, до якої ми ще мали звикнути.
Ділянка Місяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лісники. Весь район планувався під заповідник. Я ішов, обережно минаючи споконвічні кратери й піки скам’янілої лави; тут усе було так само, як і тоді, коли на поверхню Місяця вперше ступила людина. В чорному небі, поцяткованому зірками, непорушно зависав блакитний глобус – Земля. Йти було незвично легко – давалося взнаки порівняно слабке тяжіння на Місяці. Та я знав, що небезпека зірватися в яку-небудь тріщину від цього не стала менша, і весь час не втрачав пильності. Бездоганно підігнаний скафандр дозволяв маневрувати легко й невимушено.
Інколи я уповільнював крок і озирався. Довколишній пейзаж був схожий на намальовану тушшю картину, автор якої надміру захопився гострими кутами. Ніяких переходів, ніяких напівтонів! Перед вильотом на базу вчитель пояснив нам причину цього незвичайного явища. На землі пересічена місцевість поступово вирівнюється під дією вологи та вітру. Цей процес триває вже багато мільйонів років. Тим часом на Місяці, поки до нього не дісталась людина, не було ні води, ні атмосфери. Саме тому місячний ландшафт такий химерний і здається засіяним велетенськими сталагмітами.
Вузенька, ледь помітна стежечка – яз великими труднощами виявив її, присвічуючи собі ліхтариком, – бігла вгору, намотувалась на досить стрімкий пік, мов спіраль. Вибрівши на вершину, я перевів подих, позирнув униз. По одному з валунів повзав якийсь світляк, описуючи правильне коло. Спостерігаючи за ним, я збагнув раптом складні астрономічні формули руху зірок, формули, суті котрих у класі ніяк не міг добрати. Завчити їх я завчив, але пізнати їхній смисл був незугарний. І раптом тут, на вершині місячного піка, настало прозріння. Скажімо, цей світлячок справді описує правильне коло. Оскільки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на світляка збоку, то його рух видавався б мені вже зовсім іншим. Я уздрів би не коло, а еліпс. Ну, а зорі? – подумав я. Власне, це ті самі світляки. Якщо зірка рухається в площині, сильно нахиленій до прямої зору спостерігача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним…
Але я захопився і тому знову вернусь до тієї пам’ятної ночі в батьковому кабінеті, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про які вже ніколи не міг забути.
Згодом я дістав і перечитав про сузір’я Близнят усе можливе.
Я дізнався, що пара сонць, котрі утворюють Кастор, перебуває в сімдесят шість разів далі одна від одної, ніж наша Земля від свого Сонця. Це приблизно така відстань, як од Плутона до Сонця. Мені стало відомо також, що загадкова зірка Кастор недовго перебувала в «роздвоєному стані». Ще в шістнадцятому столітті завзяті астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помітну зірочку дев’ятої величини. Зірочка ця нічим особливим не відзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русі вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А і Кастор В) у їхньому спільному польоті.
Знову зчинився шарварок. Посипалися різні припущення, гіпотези. Згодом математикам поталанило переконливо довести, що нова зірочка має всі підстави претендувати на роль третього близнюка. За аналогією її назвали Кастор С.
Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, він виявився повною протилежністю в порівнянні з першими двома – великими і гарячими сонцями. В давній народній казці оповідається: жило собі три брати, два розумні, а третій дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Він був неабияк віддалений од старших братів, і до того ж дуже тьмяно світився.
Що таке рік? Це час викінченого циклу, повного оберту Землі довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашій рідній Землі, виникли в людини перші астрономічні поняття, які вона перенесла згодом на інші світи.
То що ж можна сказати про третього брата – примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зірок з періодом… кілька десятків тисяч земних літ! Нічогенький собі рік, чи не так?
Мені не раз спадала думка про живих істот, котрі, можливо, мешкали в районі далекого сузір’я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна річ, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертні. Які вони з виду? Чи мають інтелект? І якщо так, то якого рівня досягли, рухаючись по безмежній спіралі еволюції? Заплющивши очі, я мріяв про зустріч із ними, про контакт двох цивілізацій, що забезпечить людству, так само як і його новим друзям, небачений прогрес…
Мені тоді навіть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправді я полечу сюди, до таємничого сузір’я Близнят, про яке протягом століть сперечалися земляни.
Сторінки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашній екзамен, я читав, читав, і сон тієї ночі був од мене далеко.
Автор яскраво змальовував життя на передбачуваній планеті, в небі якої гуляє не одне, а кілька сонць. Він розповідав про людину, котра чудом попала на цю планету.
…Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, і корабель м’яко опустився на загадкову твердь. Годі тут було шукати якісь особливі урвища і скелі. Все було начебто на Землі. Людина нагнулася й помацала грунт – пухкий. І рослинність є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точніше кажучи, колір не один, а кілька. Ну, нічого, екіпаж матиме час докладно вивчити це явище.
А загалом – нічого особливого. Якщо відверто, пілот навіть розчарований трохи. Чи варто було летіти стільки? Такі самі мізерні кущики він бачив і на Марсі, й на Венері.
Космічний мандрівець ступає кілька кроків, задирає голову. По небі неквапом повзуть пухкі хмари.
Котра, власне, година, як на місцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зеніті, цідить гаряче проміння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрії повільно і німо розповзається багряна пляма.
В навушниках пілота звучать тривожні сигнали. Товариші непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пілота завмерти на місці.
Червоне полум’я розхлюпується далі. На блідому небі, над самісіньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Він дедалі збільшується. Що воно за диво? Пілот ледве тамує крик. Нове сонце?
Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.
Все довкола змінюється. Рослинність, що кілька хвилин тому здавалась голубувато-блідою, повниться пурпуром. Гостре на кінцях стебло тягнеться до світила, немовби вітаючи його.
Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!
Пілот подає сигнал, і з корабля висипають усі члени екіпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.
