каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо… — Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
— Чортiвня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим — Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти — «привид».
I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане — це точно.
— А що ж тодi це таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
— А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.
— Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо — буде виднiше.
Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
— Є щось? Є? Так? Гришо!
— Та е, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
— Iди, — сказав Бардадим. — Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
— У-у! Точно! У-у! Привид!
I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулицi гукнув вiн.
Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Не було тiльки Павлушi…
Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi — «отвалi!» (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його — негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям — говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий…
Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
Все одно!
Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
Але — сам винен.
Роздiл VII
Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, — ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
Вiн одразу скапустився.
— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?
Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене… Так…
— Чого ж нiчого! — усмiхнувся Бардадим. — Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощикiв.
I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
— Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, — сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним
