морочиш…
— Та, дiду!.. Та слово честi!.. — I я, захлинаючись розказав дiдовi все, як було.
Дiд вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографiю, потiм похитав головою:
— Нащот фiзики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидiв — юринда… Не вiрю. Бо сам колись у дитинствi… з хлопцями…
— Ну-у?! I ви?! I що?!
— Та що ж… Нiчого. I не один раз — тричi ходили.
— Але ж фото!
— Ну що, мабуть щось там у пльонцi засвiтилося… Чи, може, хтось iз хлопцiв пожартував, хiба я знаю…
— Нi! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвiтилося, бо тодi б i в очах у мене — засвiтилося. I з хлопцiв нiхто не жартував — гарантiя.
— Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дiд. — Але не привид! Вiсiмдесят год живу на свiтi i жодного при-вида не зустрiв, а воно тiльки з горшка зiскочило i вже, бач… Якби по твоїх законах фiзики всi пiсля смертi перетворювались на привиди, то стiльки б їх уже за весь час наплодилося — нiде було б курцi клюнути.
— Та, думаєте, воно менi треба! — вигукнув я. — I сам не хочу, але ж.
Роздiл IX
I справдi, менi вже зараз хотiлося, щоб уся ця iсторiя з привидом виявилась «юриндою». Мене це вже гнiтило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селi церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всi богомiльнi баби й жiнки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селi не було. Церква була у Дiдiвщинi, за чотири кiлометри вiд нас. Правив там отець Георгiй. I баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм грошi, скликала бабiв на збори тощо.
Отця Георгiя з легкої руки дiда Салимона всi атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селi вiдпочивав художник Георгiй Васильович, якого дружина називала Гога. I вiдтодi дiд Салимон охрестив так отця Георгiя. I воно до нього пристало — не одiрвеш…
Дiд Салимон, як вип'є, любить вести з батюшкою антирелiгiйнi розмови. Вiн тодi каже: «Поїду з Гогою побалакаю… Хай менi Гога розкаже про бога». Бере пляшку, сiдає на велосипед i, виписуючи кренделi, їде в Дiдiвщину.
Отець Гога випивки не цурався i антирелiгiйних розмов не уникав. Випити вiн мiг, як добрий молотник, i не п'янiв. Пiсля тих диспутiв дiд Салимон казав:
— Спецiалiст! Ну й спецiалiст отець Гога! Хитрий, як змiй! Вiн же сам у бога не вiрить. А говорить — як спiває. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-цi-а-лiст!
«Должность» у отця Гоги справдi була нiчогенька. Спершу вiн мав просто мотоцикла, потiм мотоцикла з коляскою, далi «Запорожца», тодi «Запорожца» помiняв на «Москвича», а тепер, кажуть, записався у чергу на «Жигули».
З парафiянами налагоджувати контакти вiн умiв. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всi її досягнення, передплачував журнал «Знання та праця» i дванадцятого квiтня щороку служив молебень за космонавтiв.
I тi розмови баби Мокрини — то все, звичайно, вiд отця Гоги.
Я не встиг навiть ще поснiдати, як у двiр наш зайшло троє мало менi знайомих, не з нашого кутка, восьмикласникiв:
— А розкажи, що там було i як…
Виявляється, Бардадим розмножив фото i пустив по селу.
I почалося…
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип…
Хвiртка наша не зачинялась.
Тiльки я кiнчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарештi я не витримав. Схопив удочки i втiк — гайнув у плавнi.
Коли увечерi повернувся додому, побачив, що бiля наших ворiт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами-депутата часто приїздили з району i навiть з областi. I тiльки зайшовши на подвiр'я, я так i присiв: пiд яблунею, поряд з дiдом Варавою, сидiв… пiп Гога. Я хотiв чкурнути назад, але було вже пiзно — мене помiтили.
— А-а, рибалка, — привiтно усмiхнувся до мене отець Гога — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — «славен єси, отроче… видiння, що тобi явилося… Варвара-великомучениця, сохрани, спаси i помилуй…» Та ще й при дiдовi. Хоч хрестись i тiкай.
Але вiн не починав.
— Ану показуй улов, — сказав вiн весело i, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. — О, три чехонi, пiдлящики, устiрочка, йоршi… носачi й звичайнi… краснопiр, язьок… О! I линок один навiть є… Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв'яка, мотиля, на ощитку… чи, може, на тiсто? Га?
— На черв'яка… червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж вiн почне?
Але отець Гога тiльки глянув на мене пильно сiрими примруженими очима i раптом пiдвiвся:
— Ну, поїду. Спасибi за воду. Бувайте здоровi.
I пiшов до машини.
Коли вiн од'їхав, я здивовано зиркнув на дiда:
— Що таке? Чого вiн хотiв?
— Хто його зна… Води попросив… у радiатор залить. Каже, википiла в його…
Дивно. I чого саме до нас? Неподалiк на вулицi криниця стоїть, i вiдро бiля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. I як вiн глянув на мене! Наскрiзь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все вiн знає.
I вiд того, що вiн нiчого не сказав, ще якось тривожнiше стало. Таке в мене враження було, нiби вiн не хотiв говорити при дiдовi. Якось так вiн дивився на мене, наче в нас з ним було щось спiльне i вiд дiда таємне. I своїм поглядом вiн нiби сказав: нiчого, ми потiм побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною i всiма богомiльними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголiками, якi старцюють у Дiдiвщинi бiля церкви, якi невiдомо де живуть i яким справдi, крiм бога, може, нi в кого вже випросити на похмiлля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рiдної мами, депутата i передовика, яка завжди сидить у президiї, проти вчительки Галини Сидорiвни, котра провадить у селi атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу i науки на чолi з академiком Келдишем.
I все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дiдько б його вхопив зовсiм!
I тепер пiп Гога не одчепиться вiд мене. I може заплутати i зловити мене у свої тенета, як заплутав i зловив вш десятикласника Валерiя Гепу з Дiдiвщини, який, не пройшовши по конкурсу у гiдромелiоративний, поступив у духовну семiнарiю i тепер вчиться на попа. Так i я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академiком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фiнiнспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами i рiденькою борiдкою. У чорнiй засмальцьованiй сутанi i з хрестом на шиї.
Думки роїлися i гули у моїй бiднiй головi, як бджоли у вулику. Це ж iще й маму можуть через мене з депутатiв викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворi. Сьогоднi партiйнi збори, i вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пiзно.
Сидить собi у президiї i не знає, бiдненька, якi чорнi хмари клубочаться над нею.
Нi!
