Нi-i!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до дiда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, вiн щось бачив, помiчав, це ж усе-таки бiля нього, майже попiд хатою, у його садку. Не мiг вiн нiчого нiколи не помiчати.
I взагалi треба, може, якусь комiсiю створити — хай вирiшує гуртом це складне наукове питання. Це врештi справа усього суспiльства. А то чого воно таке хитре, суспiльство, — хоче, щоб настiльки важливе загальнолюдське питання вирiшував якийсь шминдрик малограмотний iз сьомого класу. Чортзна-що! Зiпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусiм — з самого ранку — до дiда Салимона.
З таким твердим рiшенням я заснув.
Роздiл Х
Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива
Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.
«Це ж вiн на весiллi перепив», — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, дiду, — несмiливо привiтавсь я.
Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.
— Похмелитися б вам, — спiвчутливо сказав я.
Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.
Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.
— Тобi що? Меду?
— Та нi! Нi!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте…
— Нiчого. Що тобi?
— Та хотiв розказати дещо i попитать…
— Розказуй.
I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.
— I ви… теж… бачили… привид?
— Бачив, — спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. — Ходiмо!
«Значить, правда, — у вiдчаї подумав я. — Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».
Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.
— Тс-с! — приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: — Дивись.
У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.
I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.
«Кiстки! — похолов я. — Мрець пiдводиться».
Бiле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше… I враз у отворi з'явився… лелека.
— Ясно? — усмiхнувся дiд Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! I стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi…
Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.
«Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, — вирiшив я i подумав: — А чи може людина сховати голову пiд крило… тобто пiд руку?» I чомусь вирiшив, що може, i подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так i робиться».
Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що — нi! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так…
— Дiду, — вражено питаю я. — Дiду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, дiду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! — каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон — баштанник.
Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною — без голови, у бiлiй сорочцi — i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
I тут я розумiю, що дiд Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась… голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — I пiп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — вiн показав менi рукою «носа». Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… I прокидаюсь.
Роздiл XI
Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема — в полi. Що то значить — передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину — пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
