— Ну й дурень, — мовила вона i повернулася до мене спiдницею.
— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?
I тут раптом позаду почув:
— З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.
За кiлька крокiв вiд мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!
— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.
— А чого ти до мене лiзеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?
Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!
I ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!..
Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.
Вiн уже, мабуть, думає…
Та потрiбна вона менi!
Та триста лєт!
— Та я ж… Я ж хотiв…
— Iди звiдси! — глухо сказав Павлуша.
— Я… я можу пiти… Такi… Але ти… ти… — менi забракло слiв. — Я, може, сьогоднi привида сфотографував… От! Уперше в iсторiї… От! А ти… ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!
Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.
Я йшов, не помiчаючи дороги.
Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.
Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.
Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.
А що вийшло?
Вийшло, що вiн менi сказав «iди геть», як найлютiшому вороговi.
I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою — так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона «дурня» менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев'ять разiв пройшов. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!
Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки — убив би, мабуть.
А день який!
То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.
А тепер! На небi — нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває — наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.
Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: «От погода! Тi, що вмерли, каються».
А менi навпаки — вмерти хочеться: такий настрiй.
Цiкаво — чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: «Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет».
А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.
IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?
Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.
— Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагiдний голос i аж здригнувся. Звiв голову — назустрiч менi йшла баба Мокрина. Тю! Тiльки-но: «щоб вас черва сточила», i враз «синку» — голос медом точиться.
— Розумiю, розумiю тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятiннi. Думки суєтнi, мирськi поступаються мiсцем думкам високим, духовним. Про життя i смерть, про суть усього сущого…
Менi стало моторошно — вона нiби читала мої думки.
— Не тривожся, янголе, радiти, а не сумувати треба. Адже саме тобi явилося видiння, тобi сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усi.
Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помiтила це.
— Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агiтує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собi пiонером, грай на барабанi, сурми в сурму. Коли ж його на барабанi пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в життi просто, як здається, як по радiо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди i не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… I хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старi люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нiчого, опйплюжувати те, у що люди вiками вiрили. Поки що вся iсторiя точно по бiблiї йде. От ти не читав же, синку, бiблiї? Не читав?
Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що бiблiю.
— От бачиш, а кричиш — «Передайте привiт Варварi-великомученицi!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла i скiльки людям помогла. Господи, сохрани i помилуй! — Баба перехрестилася.
У мене голова йшла обертом. Я вiдчув, як твердий матерiалiстичний грунт, на якому я стояв усе своє свидоме пiонерське життя, захитався пiдi мною. Не те, що я одразу повiрив у бога. Нi! Але якась непевнiсть слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокiй i розгубленiсть опанували мною.
Я вiдчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далi, не спитаю її щось, то може статися страшне — свiт перевернеться для мене, i я стану iншим, не таким, як досi, не таким, як усi хлопцi. I страх мене охопив великий.
— Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, i боячись, що вона знову заговорить. — Бабо… А скажiть-но менi, бабо, будь ласка…
— Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливiй усмiшцi.
— А скажiть… а привиди тiльки на кладовищах бувають? Ге?
Та вона не встигла вiдповiсти. Здаля, з кiнця вулицi, почувся крик моєї сестрички Яришки:
— Яво-о! Iди, тебе дiд кличе-є!
Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть.
— Ну, бiжи, бiжи, — хитнула баба головою. — I приходь до мене Я тобi все розкажу, що тебе цiкавить. I яблучками тебе почастую. Знаєш, якi в мене яблучка. А фотографiю ту принеси. Я її показать хочу…
— Ага! — кинув я вже на ходу i чимдуж побiг. Я так од привида не тiкав, як од баби Мокрини. Дiд Варава зустрiв мене непривiтно:
— Де бiгаєш, не снiдавши, вiтрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо.
I, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око:
— Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував… Ой, гляди, дограєшся… Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолiтнiх… Голови людям брехнею якоюсь
