обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.
— Ох ти ж i здоровий, — захоплено присвиснув одноокий, — i як тобi могли перебити носа?
— Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! — огризнувся єфрейтор.
Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив її ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану єфрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi?
Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав своїми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя:
— Новачок?
— Ага.
— Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?
— З України.
— А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?
— Некурящий.
— Тодi ти бог!
— Це ж чому саме бог?
— А «бички»? Знайдеш на вулицi «бички» — з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять «бичкiв» од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних цiлу пайку.
— Я «бичкiв» не збираю.
— Еге. Та ти гордий!
— А коли й гордий — то що?
— Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
— Домовились, — сказав Андрiй i назвав своє iм'я.
— Житимеш у нашiй кiмнатi, — казав Антропов, — у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили — тепер мiсце є.
— Застрелили? — перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.
— Атож, — кивнув Антропов. — Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа — бах! бах! — i нема.
— I вас тут часто?
— Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.
— Б'ють?
— Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип…
— А ти давно тут? — поцiкавився Андрiй.
— Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?
— Хворий?
— Хворий — це по-нашому. А кранк — це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,
— Що це в тебе? — злякано одступав назад Коваленко.
— Метикувать треба! — усмiхнувся Аптропов. — Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком — чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана — i так далi.
— А не нудно лежати тут одному? — поцiкавився Андрiй.
— Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, — похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. — Бачив оце?
Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.
— З пiдручних матерiалiв, — гордо пояснив Антропов. — Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка — мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.
— Виходить, мiсiонером став? — осудливо сказав Андрiй. — Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?
— А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати? — насмiшкувато глянув на нього Антропов. — Чи серпочки й молоточки випилювати?
- Є команди, де й це роблять.
— Команди такi є, та нас там нема, — похитав головою Сашко. — А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель — колишнiй бухгалтер.
— То й що, як бухгалтер?
— А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.
— I тебе спокушав?
— Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда — неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.
— Це ти не на мене натякаєш?
— А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. Приїхав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.
— Дурень ти, — спокiйно вiдповiв йому Коваленко.
— Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, — заспокоїв його Антропов. — А щодо моїх хрестикiв, то що ж вдiєш? Я теж жити хочу.
— Жити всi хочуть, — зауважив Андрiй.
— Це вiрно, але що ж ти вдiєш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти їсти хочеш?
— Дивне запитання.
— На, ось у мене тут хлiбця трохи є. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно.
— Я скучати не вмiю.
— Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди — й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там — це каторга i є. Гiрше каторги.
Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрiєвi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися краєвидом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрiєвi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього своїм синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком.
Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто знає — можливо, Антропов виконує в командi таку саму роль, як її виконує Микола Петрович у концтаборi. Скiльки знадобилося Мартиненковi часу, щоб упевнитися в Андрiєвi? Кiлька мiсяцiв? Тож треба не поспiшати i йому самому з
